Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року і належав до відомого козацько-гетьманського роду, в якому було немало видних державних діячів: від уманського козака Федора Скоропадського, учасника Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, і до Івана Скоропадського, що став гетьманом України після І. Мазепи. По материнській лінії Марії Міклашевської родовід брав початок від Великого князя Литовського Гедиміна. Нащадок славного козацько-гетьманського роду після смерті батька був прийнятий в Петербурзький пажеський корпус, який успішно закінчив у 1893 році. Потім служив у гвардійському кавалергардському полку, командував ескадроном і був призначений полковим ад’ютантом.

У 1898 році Павло одружився з Олександрою Дурново – дочкою генерал-ад’ютанта П. Дурново і княгині М. Кочубей. У цьому шлюбі народилося п’ятеро дітей: дочки – Марія, Єлизавета й Олена, і сини – Петро і Данило. З початком російсько-японської війни Скоропадський добився переведення в діючу армію.

Кінець війни застав Павла на посту ад’ютанта головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала Ліневича – родом також з українських козаків, – а повернувшись з фронту, полковник Скоропадський став флігель-ад’ютантом імператора Миколи II.

Весною 1912 року Скоропадському було присвоєно звання генерал-майора і зараховано до почту Його Імператорської Величності. Незабаром ввірений йому лейб-гвардії Кінний полк, в якому служили сини російської аристократії і який носив неофіційну назву «Полк російських шевальє», перетворився на один із кращих в армії. У першому ж бою 6 серпня 1914 року полк розгромив німецьку бригаду, а його командир одержав вищу бойову нагороду – орден Святого Георгія.

Лютнева революція застала генерал-лейтенанта Скоропадського командиром 34-го армійського корпусу. Зречення царя привело до того, що, на думку багатьох українських громадських діячів, втратив значення Переяславський договір. Розрив династичної унії Росії й України пожвавив український національний рух, і весною 1917 року в Києві виник власний представницький орган – Центральна Рада. Хоча Скоропадському була чужа соціалістична орієнтація Тимчасового уряду і Центральної Ради, він був військовою людиною і виконував накази командирів. Одним із таких наказів йому доручалося «українізувати» свій корпус.

У жовтневі дні 1917 року, знаходячись в Генеральному військовому комітеті, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраїнський козачий з’їзд. У донесенні повідомлялося, що він одноголосно вибраний отаманом Вільного козацтва. Незабаром Скоропадський скликав опозиційну Раді організацію – «Українську громаду», у керівництві якої стояли офіцери частин, що «українізувалися», лідери Вільного козацтва і представники української інтелектуальної еліти. Ідеологія її була доступна будь-кому: Україна в анархії, Центральна Рада безсила змінити ситуацію на краще і має бути замінена твердою владою, такою, що користується довірою народу, Найкращою формою влади, враховуючи історичні традиції, може стати гетьманство.

29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів, 6,5 тис. делегатів якого висловили незадоволеність політикою Ради, зокрема її соціалістичними експериментами і націоналізацією землі. З’їзд ухвалив: «Для порятунку країни нам необхідна сильна влада, нам необхідний диктатор, згідно старовинним звичаям – гетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кілька днів по всій Україні. Лідери Ради залишалися на волі й активно засуджували переворот, відкидаючи заклики про співпрацю. Коли до осені 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фігурою гетьмана як тимчасового Президента України, було вже надто пізно – шанс укріпити національну владу і зберегти країну був упущений…

Недовгі 7,5 місяців правління Скоропадського проте залишилися в пам’яті українців як період відносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законів. Першими з них стали два – про відновлення права приватної власності на землю і вилучення за ринковою вартістю частини землі у великих землевласників з метою наділу нею малоземельних селян, а також про поліпшення правового стану й умов праці робітничого класу. Найближчим часом був складений і прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабільність національної валюти, відновлено нормальне залізничне сполучення, впорядкована фінансова система. Гетьман сприяв перебудові системи української освіти, під його патронатом була створена Українська академія наук. Проте якраз всі ці успіхи в побудові незалежної держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождів як «червоної», так і «білої» Росії.

Трагічна розв’язка настала в листопаді 1918 року. Терміново заклавши основу майбутніх армійських корпусів, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бік природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але саме ця заява і стала початком кінця кар’єри Скоропадського.

У цій ситуації Скоропадський, все ще володіючи величезним авторитетом у військах і серед козацтва, міг узяти верховне командування армією в свої руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, він хотів покласти край братовбивчій сварці політичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброєну допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцінив ситуацію. І він, і українська державність були приречені…

Виїхавши за кордон, Павло Петрович мав намір завершити політичну кар’єру, проте обставини знову змусили його зіграти важливу роль в українській еміграції. Навколо Скоропадського об’єдналися інтелектуали, які розробили концепцію українського монархізму, а гетьманський рух в Європі був настільки могутнім, що викликав побоювання державного Центру УНР, який претендував на те, щоб поодинці представляти інтереси України.

При Гітлері Скоропадський не користувався особливою довірою націонал-соціалістичних властей. Його впливу вистачало, щоб врятувати від репресій ряд українських діячів, зокрема, він добився звільнення німцями С. Бандери, А. Мельника і Я. Стецька. В кінці війни Павло Петрович з дочкою Єлизаветою намагався виїхати із зони можливої радянської окупації. Але потрапивши в Баварії під бомбардування, колишній гетьман був важко поранений і 26 квітня 1945 року помер у госпіталі католицького монастиря міста Меттен. Потім тіло його перепоховали на кладовищі в Оберсдорфі, де пізніше були поховані всі члени родини.

Так закінчилося життя величного аристократа і генерала, що вибрав у важкі роки братовбивчої війни шлях служіння рідній землі і став певною сполучною ланкою російських і українських громадських кіл на новій політичній основі.

Хрущов Микита Сергійович

(1894—1971)

Радянський державний і політичний діяч, перший секретар ЦК КПРС і Голова Ради Міністрів СРСР

Народився Микита Сергійович 17 (5) квітня 1894 року в селі Калинівка Курської губернії в родині шахтаря. Після здобуття початкової освіти в церковно-парафіяльній школі з 14 років працював слюсарем на заводі, чистильником казанів, слюсарем на шахті. У 1918 році вступив у ряди ВКП(б). Брав участь