Читати книгу - "Осина фабрика"

бадмінтону. Сумніваюся, що комусь, окрім мене, спадало на думку поєднати одне з іншим.

Звісно, усе це робилося з певною метою; я мало що роблю просто так. У такий спосіб я шукав череп Старого Сола.

Я пожбурив огризок яблука через протоку; із приємним чваканням він ляпнувся на протилежному березі в мул. Вирішивши, що настав час ретельно оглянути Бункер, я побіг підтюпцем уздовж берега до старого доту, огинаючи найпівденнішу дюну. Я зупинився й оглянув берег. Схоже, там не було нічого цікавого, однак я добре завчив учорашній урок — учора, коли я спинявся й принюхувався, мені також здавалося, що все було гаразд, а за якихось десять хвилин я вже боровся з кролем-камікадзе, — з огляду на це я збіг до підніжжя дюни й рушив до викинутих на берег уламків.

Там знайшлася пляшка. Геть слабкий ворог, до того ж порожній усередині. Я спустився до лінії прибою й пожбурив пляшку в море. Вона випірнула з води горлом догори й загойдалася на хвилях за десяток метрів від мене. Приплив ще не накрив гальку, тож я набрав цілу жменю камінців і почав цілити ними в пляшку. Ціль була достатньо близько, щоб можна було жбурляти з-під руки, а галька була майже однаковою за розмірами, тому мені вдалося досягнути високої точності: чотири камінці впали зовсім поряд, забризкавши пляшку водою, але п’ятий відбив їй горло. Правду кажучи, така собі перемога — вирішальна битва з пляшками відбулася багато років тому, невдовзі після того, як я навчився жбурляти камінці й уперше усвідомив, що море — мій ворог; тоді вони зазнали поразки. Незважаючи на це, море й досі час від часу мене випробовує, проте я не збираюся миритися з жодними зазіханнями на мою територію.

Пляшка потонула, я повернувся до дюн, здерся на вершину тієї, у якій було розташовано напівсхований під піском Бункер, і оглянув у бінокль околиці. Попри те, що погода видалася похмурою, узбережжя виглядало цілком безпечним. Я спустився до Бункера.

Багато років тому я відремонтував сталеві двері — послабив заіржавілі петлі й випрямив напрямні засува. Діставши ключ, я зняв висячий замок і відчинив двері. Усередині стояв знайомий запах воску й смаленого. Я зачинив двері й підпер їх шматком деревини, а тоді якийсь час постояв на місці, щоб мої очі звикли до темряви, а сам я призвичаївся до тамтешньої атмосфери.

Невдовзі я звик до тьмяного світла, що просочувалося крізь ряднину, якою були завішані дві вузькі бійниці; це були єдині вікна Бункера. Я зняв із плеча сумку й бінокль і повісив їх на цвяхи, вбиті в дещо покришену бетонну стіну. Узявши до рук бляшанку з сірниками, я запалив свічки; вони спалахнули жовтим світлом, а я опустився на коліна, стиснув кулаки й задумався. П’ять чи шість років тому я знайшов у шафі під сходами набір для виготовлення свічок і впродовж багатьох місяців експериментував із кольорами й консистенціями, доки мені не спало на думку використовувати віск як в’язницю для ос. Підвівши погляд, я побачив голову оси, що стирчала з кінчика свічки на олтарі. У восковому заглибленні щойно запаленої криваво-червоної свічки завтовшки з мій зап’ясток палахкотів тихий язичок полум’я й стирчала крихітна голівка комахи, і разом вони нагадували фігури якоїсь не зрозумілої мені гри. Доки я спостерігав, вогник, що палав за сантиметр від навощеної осиної голови, розтопив віск і звільнив вусики, які на мить випрямились, перед тим як перетворитися на попіл. Голова задиміла, із неї почав скрапувати віск, зайнялись випари, тіло оси спалахнуло, перетворившись на другий вогник у кратері, і полум’я з тріскотом почало спопеляти комаху згори донизу.

Я запалив свічку в черепі Старого Сола. Ця жовтувата кістяна сфера з отворами стала причиною смерті всіх тих маленьких тварючок, які знайшли свою загибель серед мулу на протилежному березі протоки. Я поспостерігав, як димне полум’я танцює там, де колись містились собачі мізки, і заплющив очі. Переді мною знову постали Кролячі Угіддя, якими стрибали й бігали охоплені вогнем тварини. І той один, котрому вдалося втекти за межі Угідь і котрий помер за крок від протоки. Я побачив Чорного Винищувача та згадав про його загибель. Подумав про Еріка й замислився над тим, про що попереджала мене Фабрика.

Я побачив себе, Френка Л. Колдгейма, таким, яким я міг би бути, — високим струнким чоловіком, сильним, рішучим, що впевнено й цілеспрямовано торує собі шлях у житті. Розплющивши очі, я проковтнув клубок у горлі й глибоко вдихнув. У очницях Старого Сола палахкотіло смердюче полум’я. Під подихами вітру вогники свічок, що стояли по обидва боки олтаря, колихалися одночасно з полум’ям усередині черепа.

Я оглянув Бункер. На мене дивилися відтяті голови чайок, кролів, ворон, мишей, сов, кротів і маленьких ящірок. Вони сушилися на коротких, сплетених із чорних ниток петлях, підвішених на натягнутих від кутка до кутка мотузках; позаду них повільно оберталися їхні тіні. Біля підніжжя стін за мною спостерігала — розставлена на дерев’яних і кам’яних плінтусах, а також на пляшках і бляшанках, від яких відмовилося море, — моя колекція. Жовті черепи коней, собак, птахів, риб, рогаті останки баранів; усі повернуті до Старого Сола — в одних дзьоби й пащі розкриті, в інших — стиснуті; їхні випнуті зуби нагадували випущені кігті. Праворуч від збудованого з цегли, дерева й бетону олтаря, на якому були розміщені свічки й череп, стояли маленькі флакони з цінними рідинами; ліворуч височіли штабелі прозорих пластмасових коробочок для зберігання гвинтів, шайб, цвяхів і гачків. У кожній коробочці, не набагато більшій за сірникову, лежало по трупу оси, яка побувала на Фабриці.

Я дотягнувся до великої бляшанки, що стояла праворуч, підчепив ножем щільно закриту кришку й, набравши чайну ложечку білого порошку, висипав її на круглу металеву тарілку перед черепом старого пса. Після того я дістав найстаріший осиний труп із коробочки та поклав його на купку білих гранул. Поставивши закриту бляшанку й пластикову коробочку на місце, я підпалив крихітне багаття сірником.

Суміш цукру й гербіцидів зашипіла та спалахнула; мене обдало яскравим полум’ям, над головою здійнялися клуби диму, я затамував подих, і в мене засльозилися очі. За мить вогонь згас, а порошок і оса перетворилися на чорну грудку рубцюватого й пузирчастого шлаку, який почав холонути одразу, щойно спав яскравий жар. Я заплющив очі, щоб роздивитися візерунки, але побачив лише післясвітіння спалаху, що згасало, як і жар на металевій тарілці. Воно трохи потанцювало на моїх сітківках і зникло. Я