Читати книгу - "Осина фабрика"

сподівався побачити обличчя Еріка або якусь підказку щодо того, що мало статися далі, але спіймав облизня.

Нахилившись уперед, я задмухав осині свічки, спершу — ту, що праворуч, потім — ту, що ліворуч, після того подув крізь одне око й загасив свічку всередині собачого черепа. Усе ще засліплений спалахом, я намацав у темряві й диму шлях до дверей. Вийшов надвір і випустив дим та випари у вологе повітря; доки я стояв і глибоко віддихувався, з моїх волосся й одягу зривалися сіро-сині завитки диму. Якийсь час я постояв із заплющеними очима, а тоді повернувся прибрати в Бункері.

Я зачинив двері й замкнув їх на замок. Прийшовши додому на обід, я побачив батька, який рубав на задньому ґанку плавник.

— Вітаю, — сказав він, витираючи з чола піт.

Попри те, що надворі було волого й не дуже тепло, батько роздягнувся до майки.

— Привіт, — відказав я.

— Учора все було гаразд?

— Так.

— Я повернувся пізно.

— Я тоді вже спав.

— Ну я так і подумав. Зголоднів?

— Якщо хочеш, я все приготую сам.

— Та ні. Як маєш настрій, можеш порубати дрова. А я зготую для нас обід.

Він поклав сокиру й, не зводячи з мене очей, витер руки об штани.

— Учора тут було тихо?

— О, так, — кивнув я, не сходячи з місця.

— Нічого не трапилося?

— Нічого особливого, — запевнив його я, скидаючи з себе спорядження; знявши куртку, я взявся за сокиру. — День видався на диво тихий.

— Добре, — батько нарешті заспокоївся й пішов у дім.

Я почав колоти плавник.

Після обіду я взяв трохи грошей і поїхав на Гравії — моєму велосипеді — у місто. Батькові сказав, що повернуся ще до вечері. На півдорозі до Портеніла почало дощити, тож я спинився й одягнув на себе дощовик. Їхати було важко, однак мені пощастило дістатися міста без пригод. У похмурому пообідньому світлі воно виглядало сірим і безлюдним; автомобілі з шурхотом прямували по шосе на північ, деякі — з увімкненими фарами, від чого все довкола здавалося ще більш понурим. Спершу я зайшов до крамниці зі зброєю та рибальським спорядженням, щоб побачитися зі старим Маккензі й придбати в нього американську рогатку, а також набої для пневматичної рушниці.

— Як справи, молодий чоловіче?

— Дуже добре, а у вас?

— Ох, та знаєш, загалом непогано, — відказав він, повільно похитуючи сивою головою; в електричному світлі крамниці його жовтуваті очі й шевелюра мали доволі хворобливий вигляд.

Ми частенько перекидаємося з ним одними й тими самими фразами. Трапляється, я затримуюся в його крамниці довше, ніж потрібно, оскільки мені подобається, як там пахне.

— А як поживає твій дядько? Щось я вже давненько його не бачив.

— Із ним усе гаразд.

— Добре, тоді добре, — дещо по-страдницьки примруживши очі й повільно закивавши, мовив Маккензі.

Я також кивнув і зиркнув на свій наручний годинник.

— Що ж, мушу вже бігти, — промовив я й позадкував, на ходу ховаючи свою нову рогатку в рюкзак на спині та розпихаючи загорнуті в коричневий папір набої по кишенях військової куртки.

— Ну, як мусиш, то мусиш, — відказав Маккензі, схиляючись над скляним прилавком так, наче розглядав мушки, котушки та манки для качок.

Він узяв ганчірку, що лежала біля касового апарата, і почав повільно протирати прилавок, піднявши погляд лише тоді, коли, виходячи з крамниці, я сказав йому:

— На все добре тоді.

— Так, на все добре.

У кафе «Морський пейзаж», під яким відтоді, як воно отримало свою назву, вочевидь, добряче просів ґрунт, оскільки воно мало би бути щонайменше на поверх вищим, аби бодай краєм ока побачити звідти воду, я випив чашку кави й зіграв у «Космічних загарбників». Вони встановили новий автомат, однак, витративши близько фунта, я його опанував і виграв собі бонусний космічний корабель. Коли гра мені набридла, я всівся за столик пити каву.

Я оглянув афіші на стінах, щоб дізнатися, чи не відбуватиметься в найближчому майбутньому щось цікаве, проте крім оголошень кіноклубу там майже нічого не було. Мали показувати «Бляшаний барабан», але так називалася книжка, яку колись купив мені батько; це був один із небагатьох справжніх подарунків, які він мені коли-небудь робив, тож я навмисне її не читав, як і «Майру Брекінрідж», ще один із його рідкісних подарунків. Здебільшого, коли я його прошу, батько просто дає мені гроші й дозволяє купувати те, що мені хочеться. Не думаю, що його насправді обходять мої справи; утім, з іншого боку, він ніколи ні в чому мені не відмовляє. Наскільки я розумію, ми з батьком уклали щось на зразок мовчазної угоди — я замовчую той факт, що мене офіційно не існує, а він натомість дозволяє мені робити на території острова майже все, що мені заманеться, і купувати в місті майже все, що я хочу. Єдина річ, із приводу якої в нас нещодавно виникла суперечка, — це мотоцикл, який батько пообіцяв купити мені, коли я трохи подорослішаю. Я запропонував йому придбати його влітку, щоб у мене було достатньо часу повправлятися перед тим, як дороги стануть слизькими, але він вважає, що посеред літа як у місті, так і довкола їздитиме забагато туристів. Як на мене, батько лишень намагається потягнути час; можливо, його лякає те, що я стану занадто незалежним, або ж він просто боїться, що я на ньому вб’юсь, як, схоже, трапляється з багатьма молодими людьми, щойно вони стають власниками мотоциклів. Не знаю; про його справжні почуття до мене мені анічогісінько не відомо. Але якщо подумати, то я й сам не знаю, що насправді відчуваю до нього.

Загалом я сподівався перестріти в місті когось зі своїх знайомих, однак єдині, кого там побачив, — це старий Маккензі в крамниці зі зброєю та рибальським спорядженням і товста місіс Стюарт, яка позіхала за формайковим прилавком кафе, почитуючи якийсь любовний роман від «Міллз енд Бун». Не те щоб у мене була купа знайомих; єдиним моїм справжнім другом був Джеймі, проте завдяки йому я спізнався з кількома людьми приблизно однакового зі мною віку, яких вважав своїми знайомими. Оскільки я не ходжу до школи й мушу вдавати, що не жив увесь цей час на острові, я ніколи не ріс в оточенні своїх однолітків (якщо, звісно, не рахувати Еріка, але навіть його