Читати книгу - "Чарівне горнятко"

вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, подумав, то заберу». І побіг за вуйком.

Прийшли в село, зайшли до хати, де була панєнка:

— Добрий вечір вам!

— Добрий вечір. Просимо сідати.

Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.

— Ми чули, — сказав вуйко, — що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.

Тато покликав доньку. Та подивилась на парубка й мовила:

— Файний панич…

— Ану, дорогі гості, просимо до столу!

Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:

— Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.

Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.

— Най тебе шляг трафить!

Через кілька днів пішли сватати панєнку аж у п'ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей — боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.

— О, доброго зятя будемо мати! — тішився господар.

Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо — глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:

— Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!

Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:

Гоп-са-са, ковбаса,

Мазуречик Мундзьо! Гей-га! 

Панєнка спудилася й каже:

— Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п'ять косарів. Най іде собі!

Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:

— А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?

Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:

— Ну, як, Мундзьо вже має пару?

— Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию.

Більше нікуди не піду, — відповів їй брат.

— Я дам тобі морг поля і корову, — обіцяла Ванда.

Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.

Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:

— Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п'ятої, а потім до шостої…

Господар і господиня аж поблідли.

— Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. — крикнув старий мазур.

— Не гнівайтеся, господарю, — почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. — То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип'є, то ще не таке може наговорити.

Мазур втихомирився.

Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьола вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:

— Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!

— Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає,—сказала молода.

— Най собі чекає. Мені що до того?

Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.

Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.

ПРО ХИТРОГО ГУЦУЛА[29]

Жив собі колись один гуцул. Багато років служив у цісарськім війську, але нічого доброго він там не навчився, бо ніколи не був при шкряббараболі, а все лише на шваромлінії. Зате умів файно догори підкручувати вуса і підмальовувати їх шварцем. За це його називали гуцулом-штрамакою.

Коли постарів трохи, цісар дав йому за службу порожню жовнірську торбу й випустив за браму.

«Бодай тебе шляг трафив, вельможний цісарю!» — подумав гуцул і пішов до Коломиї. Подивився там на Коломию й — гайда у свої гори. Пожив день, посидів другий, а на зуба нема що покласти. Щоб не пропасти з біди, взяв дубельтівку, наклав куль у тобівку й пішов на полювання. Ходить неборака горами-лісами і все — бабах та бабах… Вистріляв усі кулі, а не застрелив і ворони.

«Що маю робити? — подумав собі гірко. — Піду найматися до пана, бо голод то є псові брат».

Іде сумний стежкою, коли глип, а перед ним ведмідь з дикою свинею. Гуцул перепудився. Хапнув дубельтівку, помацав тобівку, але там — як у нього в животі. Аби не стати полоненим у якогось звіра, видряпався жваво на смереку.

Ведмедисько відав, що до чого, й каже:

— Ми звідси не підемо, доки ти не злізеш. Я тебе навчу, як маєш ходити з дубельтівкою в ліс! — І до дикої свині: — Сідаймо, кумо, тутечки!

Сидить ведмідь з кумою під смерекою і ані руш із місця. Минула година, дві, три… Сонце вже на сажень від заходу, гуцулові-штрамаці затерпли ноги й руки, а черево кричить, що горло повісилось. Та він, перейшов усю Боснію та Герцеговину, в Адріятиці онучі прав, під Стамбулом турка бив, а тут, ади, від страху перед якимось не-стриженим ведмедем на дереві сидить! Треба щось штудерувати, бо чиста пропаденція.

Гуцул-штрамака нахилився із смереки й каже до ведмедя:

— Мой, ти, вуйку! Ти такий статечний ґазда на всі гори, маєш тисячу пасік, а вибрав собі за любаску якусь невмивану свиню… Таж її голосочком чортів можна пужати, а рийкою помиї хлебтати. Не файно, бре!

— А тобі що до того? — пробурмотів ведмідь.

— Та нічого. Але ж бо ти ганьбиш свій шляхетний рід. Завтра піду до твоєї жінки-ведмедихи і розповім їй, як ти по лісі шпацирував з ніхтолицею свинею. Жінка тобі кожуха полатає і на голові баняка розіб'є. Накарбуй собі оце на носі.

Ведмідь дуже напудився:

— Та я, бігме, нічого не маю з цією свинею. Вона мені байдужа, як отой гнилий пеньок. Моя ведмедиха — файніша молодичка. Я її не проміняю на свиняче рило…

— А чому ти шпацирував з нею?

— Та сидів-им собі у малині, а вона підпантрувала і прибігла: «Меду хочу, куме!»

— Ох, ти, брехуне! — крикнула дика свиня. — Нащо чоловікові диму в очі пускаєш? Ти сам підліз до мене, коли-м у городі мандибурку рила. Хіба не ти просив, аби-м зготовила колоченої мандибурки з квасним