Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Особливо такими, де подають теплу страву й холодне пиво.

— Доведеться тобі потужити ще якийсь час, — відьмак розвернувся у сідлі. — Може, твої страждання пом’якшить усвідомлення, що і я трохи тужу за цивілізацією. Як знаєш, я стирчав у Брокілоні рівно тридцять шість днів. І ночей, у які романтична природа холодила мені жопу, повзала по спині й росою осідала на носі… Тпрууу! Зараза! Ти перестанеш нарешті комизитися, клята шкапо?

— Ґедзі її кусають. Падлюки зробилися заядлі і кровожерні, як воно перед грозою й буває. На півдні гримить і блискає все частіше.

— Я помітив, — відьмак глянув на небо, стримуючи кобилу. — Вітер також інший. Морем віддає. Зміна погоди, точно кажу. Їдьмо. Піджени-но того опасистого мерина, Любистку.

— Мій скакун зветься Пегасом.

— А як же інакше. Знаєш що? Мою ельфійську кобилу ми також якось назвемо. Гммм…

— Може, Плітка? — насмішкувато запитав трубадур.

— Плітка, — погодився відьмак. — Красиво.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Чи ти мав колись у житті коня, який би не звався Пліткою?

— Ні, — відповів відьмак після хвилини роздумів. — Не мав. Підгони твого кастрованого Пегаса, Любистку. Перед нами далека дорога.

— І вірно, — буркнув поет. — Нільфгард… Скільки туди миль, як вважаєш?

— Багато.

— Дійдемо до зими?

— Спочатку ми дійдемо до Вердену. Там обговоримо… одні справи.

— Які? Ти мене не відмовиш і не позбудешся. Стану тебе супроводжувати! Отак я вирішив.

— Побачимо. Я сказав — давай дістанемося до Вердену.

— А далеко ще? Ти знаєш ці місця?

— Знаю. Ми біля каскада Кенн Трейс, перед нами місце, що зветься Сьома Миля. Ті пагорби над річкою — то Совині узгір’я.

— А ми їдемо на південь, за течією річки? Стрічка впадає в Яругу десь в околицях фортеці Бодрог…

— Ми поїдемо на південь, але цим берегом. Стрічка повертає на захід, а ми поїдемо лісами. Хочу дістатися до місця, яке зветься Дресхот, або Трикутник. Там сходяться кордони Вердену, Брюґґе й Брокілону.

— А звідти?

— До Яруги. І до гирла. До Цінтри.

— А потім?

— А потім побачимо. Якщо це взагалі можливо, змусь свого мерзотного Пегаса до трохи швидшої ходи.

* * *

Злива наздогнала їх під час переправи, на самій середині річки. Спершу зірвався різкий вихор, по-справжньому ураганними поривами шарпаючи волосся й опанчі, січучи обличчя листям і патиками, здертими з прибережних дерев. Криками й ударами п’яток вони підігнали коней, пінячи воду, рушили у бік берега. Тоді вітер раптом стих, і вони побачили сіру стіну дощу, що сунула на них. Поверхня Стрічки побіліла й закипіла, наче хтось з неба кидав до річки мільярди свинцевих кульок.

Перш ніж вони виповзли на берег, їх наскрізь промочило. Поспішно сховалися у лісі. Крони дерев створювали над їхніми головами густий зелений дах, але не був то дах, що міг би схоронити від такої зливи. Дощ швидко посік і схилив листя, за хвилину в лісі лило так само, як на відкритому просторі.

Вони загорнулися в опанчі, накинули каптури. Серед дерев запанувала темрява, яку освітлювали тільки блискавки — ставали все частішими. Раз у раз гриміло, протягло і з приголомшливим гуркотом. Плітка полохалася, тупала й танцювала. Пегас зберігав незворушний спокій.

— Ґеральте! — дерся Любисток, намагаючись перекричати черговий грім, що котився над лісом, наче гігантський віз. — Зупинімося! Заховаємося десь!

— Де? — відкрикувався відьмак. — Їдь!

І їхали.

Через якийсь час дощ явно вщух, вихор знову зашумів у кронах дерев, громовий гуркіт перестав свердлити вуха. Вони виїхали на стежку серед густого вільшаника. Потім на галявину. На галявині ріс величезний бук, під його гілками, на товстому й широкому килимі бурого листя і горішника стояв запряжений парою мулів віз. На козлах сидів візниця і цілився в них з арбалета. Ґеральт вилаявся. Лайку заглушив грім.

— Опусти арбалет, Колодо, — сказав низький чоловік у солом’яному капелюсі, відвертаючись від стовбура бука, підскакуючи на одній нозі й зав’язуючи штани. — То не ті, на кого ми чекаємо. Але то клієнти. Не лякай клієнтів. Часу в нас небагато, але поторгувати ми завжди встигнемо!

— Що за диявол? — забурчав Любисток за спиною Ґеральта.

— Під’їжджайте ближче, панове ельфи! — закричав чоловік у капелюсі. — Не бійтеся, я своя людина. N’ess a tearth! Va, Seidhe. Ceadmil! Я свій, ельф розуміє? Поторгуємо? Ну, під’їжджайте сюди, під бука, тут не так на голову ллє!

Ґеральт не дивувався помилці. Обидва вони із Любистком були вкутані в сірі ельфійські опанчі. Він сам носив отриманий від дріад кубрак із улюбленим ельфами рослинним орнаментом, сидів на коні із типово ельфійською збруєю і з характерно оздобленими трензелями. Обличчя його частково заслоняв каптур. Щодо красунчика Любистка, то його вже сприймали раніше за ельфа чи напівельфа, особливо з того часу, як він почав носити волосся до плеч і звик інколи навивати його розжареними щипцями.

— Обережно, — буркнув він, злазячи. — Ти ельф. Рота без потреби не роззявляй.

— Чому?

— То гавекари.

Любисток стиха засичав. Знав, про що йдеться.

Усім правлять гроші, а попит викликає пропозицію. Ельфи, які гуляли лісами, накопичували ліквідні, але непотрібні їм трофеї і потерпали від нестачі зброї та амуніції. Так народилася лісова переїжджа торгівля. І рід людей, які такою торгівлею займалися. На просіках, стежках, вирубках і галявинах тихцем з’являлися вози спекулянтів, що торгували із білками. Ельфи звали їх hav’сaaren, словом, яке неможливо перекласти, але яке асоціювалося із хижацькою пожадливістю. Серед людей розповсюдився термін «гавекари», а слово асоціювалося зі ще паскуднішими справами. Бо паскудними були й ті люди. Жорстокі й безжальні, вони не відступали ні перед чим, навіть перед убивством. Схоплений військом гавекар не міг розраховувати на милосердя. А тому він і сам не звик його виказувати. Зустрівши по дорозі когось, хто міг видати його солдатам, без роздумів тягнувся за арбалетом чи ножем.

Тож влипли вони добряче. На щастя, гавекари сприйняли їх за ельфів. Ґеральт щільніше прикрив обличчя каптуром і почав міркувати, що буде, коли маскарад розкриється.

— Ото плюскає, — потер руки торговець. — Ллє, наче хто у небі діру зробив! Бридкий tedd, ell’ea? Але — нічого, для справ поганої погоди немає. Є тільки поганий товар і погані гроші, хе-хе! Розуміє ельф?

Ґеральт кивнув, Любисток буркнув щось невиразне з-під каптура. На їхнє щастя, погордливе ставлення ельфів до