Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

торгівлі із людьми було повсюди відоме й нікого не дивувало. Втім, візниця не відкладав арбалет, а це не був добрий знак.

— Від кого ви? З якої командо? — гавекар, як будь-який серйозний торговець, не давав себе збити відчуженістю і маломовністю клієнтів. — Від Койннеаха Де Рео? Від Ангуса Брі-Крі? Чи, може, від Ріордаїна? Ріордаїн, я знаю, тиждень тому під корінь витяв королівських комірників, що їхали підводами, а у підводах була зібрана данина. Монетою, не зерном. А я за плату не беру ані зерна, ані дьогтю, ані лахів, кров’ю поплямованих, а з трофеїв візьму тільки чи норку, чи соболя із горностаєм. Але наймиліша мені монетка, камінчики й коштовності! Якщо маєте, то можемо й поторгувати! А товарчик у мене — перший сорт! Evelienn vara en ard scedde, ell’ea, розуміє ельф? Я все маю. Гля.

Торговець підійшов до возу, відтягнув край мокрого полотна. Вони помітили мечі, луки, пучки стріл, сідла. Гавекар погрібся у товарі, витягнув одну зі стріл. Наконечник був гачкуватий і надпиляний.

— В інших ви такого не знайдете, — сказав хвалькувато. — Інші купці трясуться, зайці йохані, бо за такі наконечнички кониками розривають, як кого де із ними схоплять. Але я знаю, що білкам любе, клієнт — пан наш, а торговельки без ризичку нема, аби профітик був! У мене наконечники роздільні по дев’ять оренів за дюжину. Naev’de aen tvedeane, ell’ea, розуміє сейдхе? Клянуся, ніякої обдиралівки, сам я небагато заробляю, голівками діточок своїх клянуся. Три дюжинки як відразу візьмете, то шість відсотків знижки з ціни дам. Вигодка, клянуся, чиста вигодка… Гей, сейдхе, вара від фургону!

Любсток наполохано відсмикнув руку від брезенту, глибше насунув каптур на очі. Ґеральт невідомо який раз прокляв про себе невгамовну цікавість барда.

— Mir’me vara, — забурмотів Любисток, піднімаючи руку у вибачливому жесті. — Squaess’me.

— Без образ, — вишкірив зуби гавекар. — Але туди не можненько заглядати, бо там на возі інший товарець лежить. Але не на продаж, не для сейдхе. Замовлений, хе-хе. Ну, але ми тут шури-мури… Грошики покажіть.

Починається, подумав Ґеральт, дивлячись на нап’ятий арбалет візниці. Мав він підстави вважати, що вістря тієї стріли могло виявитися гаверкарським роздільним фокусом, що, потрапляючи у черево, виходить зі спини у трьох, а інколи і в чотирьох місцях, роблячи з внутрішніх органів простреленого дуже гидкий гуляш.

— N’ess tedd, — сказав він, удаючи співучий акцент. — Tearde. Mireann vara, va’en vort. Повернемося із командо, тоді торгівля. Ell’e? Розуміє dh’oine?

— Розуміє, — гавекар сплюнув. — Розуміє, що ви голі-босі, товар хочете взяти, а грошви немає. Геть пішли! І не повертайтеся, бо я тут із важливими особами маю бачитися, і вам тим особам безпечніше на очі не попадатися. Давайте до…

Він урвався, почувши форкання коня.

— Хай йому дідько! — гарикнув. — Запізно! Вони вже тут! Морди під каптури, ельфи! Не рухатися й ані пари з вуст! Колодо, дурню, відклади ти той арбалет, швиденько!

Шум дощу, громи й килим листя тлумили стукіт копит, дякуючи чому вершникам удалося під’їхати непомітно й миттєво оточити бук.

Це не були скойа’таелі. Білки не носили обладунку, а восьмеро кінних, що оточували дерево, полискували залитим дощем металом шоломів, наплічників і кольчуг.

Один із вершників наблизився ступом, здійнявся над гавекаром, наче гора. І сам був відповідного зросту, а ще сидів на могутньому бойовому жеребчику. Броньовані плечі його прикривала вовча шкіра, обличчя затуляв шолом із широким виступаючим наносником, що сягав аж до нижньої губи. У руці чужак тримав грізний на вигляд клевець.

— Рідо! — гукнув хрипко.

— Фаойльтіарна! — закричав у відповідь торговець трохи деренчливим голосом.

Вершник наблизився ще більше, схилився у сідлі. Вода струменем стікала зі сталевого наносника просто на карваш і зловороже поблискуючий дзьоб клевця.

— Фаойльтіарна! — повторив гавекар, вклоняючись у пояс. Зняв капелюха, дощ миттєво приліпив йому до черепа ріденьке волосся. — Фаойльтіарна! Я свій, пароль і відзив знаю… Від Фаойльтіарни їду, ваша вельможносте… Чекаю тут, як умовлено було…

— Що ото за одні?

— Ескорт мій. — Гавекар схилився ще більше. — Ельфи, значиться…

— Бранець?

— На возі. У труні.

— У труні? — Грім частково заглушив лютий рик вершника у шоломі з наносником. — Це тобі не минеться! Пан де Рідо явно наказав, аби бранця живим доставили!

— А живий він, живий, — поспішно пробелькотів торговець. — Як було наказано… У труну посаджений, але живий… Не моя була то ідея, з труною тією, ваша вельможносте… То Фаойльтіарна…

Вершник стукнув клевцем об стремено, дав знак. Троє кінних зіскочило з сідел і стягнули брезент з фургону. Як викинули на землю сідла, попони і в’язанки упряжі, у світлі блискавок Ґеральт і справді помітив труну зі свіжої сосни. Втім, не приглядався занадто уважно. Відчував морозний холод на кінцях пальців. Знав, що тут станеться за хвилю.

— Як же це, ваша вельможносте? — відізвався гавекар, дивлячись, як товари летять на мокре листя. — Добро ви мені з воза вигортаєте?

— Купую все це. Разом із упряжкою.

— Аааа… — на зарослу морду торговця виповзла ласа усмішка. — То інша справка. То буде… Дайте подумати… П’ять сотенок, з дозволу вашої шляхетності, якщо у темерській валюті. Якщо ж вашими флоренами, то чотириста і п’ять.

— Так дешево? — пирхнув вершник, страшно усміхаючись з-під наносника. — Наблизься.

— Любистку, увага, — просичав відьмак, непомітно розстібаючи застібку плаща.

Гримнуло. Гавекар наблизився до вершника, наївно розраховуючи на найбільший виторг у своєму житті. І був це виторг, найбільший у його житті — може, не найкращий, але точно останній. Вершник звівся у стременах і з розмаху вбив йому клевець у лисувате тім’я. Торговець упав без звуку, затрясся, затріпотів руками, проорав підборами мокрий килим листя. Хтось із тих, які вправлялися на возі, накинув ремінь на шию візниці, затягнув, другий підскочив, дзиґнув кинджалом.

Один із вершників ривком підняв арбалет до плеча, цілячись у Любистка. Втім, Ґеральт уже мав у руці меча, викинутого з возу гавекара. Перехопивши зброю за середину леза, кинув нею, наче дротиком. Прошитий арбалетник звалився з коня, усе ще із виразом безкінечного здивування на обличчі.

— Тікай, Любистку!

Любисток скочив до Пегаса й диким стрибком злетів у сідло. Втім, стрибок виявився таки занадто диким, а поетові бракувало вправності. Не зумів втриматися у сідлі й злетів на землю на протилежний бік коня.