Читати книгу - "Незрозумілі"

червоними, як у кролика-альбіноса, очима. — «Шоу маст гоу он», — зрадів Романич, побачивши їх. — Зараз ми станемо свідками «побиття малюків», — навіть руки потер.

Клас неквапом підвівся, вітаючи вчителів і стривожену маму Катьки. Зашоргали ноги по підлозі, прокотилася хвиля стишених перемовлянь: не всі учні здогадувалися, чого з історичкою прийшла директорка. У когось загримів, упавши, стілець, хтось голосно реготнув і захлинувся від докірливого погляду історички.

— Доброго дня, діти! — сталевим голосом вимовила директорка.

Ангеліна Станіславівна, «верховний правитель школи», була «підстаркуватою» з погляду школярів сорокап’ятирічною тіткою, із суворими складками біля губ і короткою світлою зачіскою. Взагалі-то ставились до неї непогано. Хоч і вимагала Ангел (таке вже їй приліпили прізвисько) знати свій предмет — німецьку, але нікого дарма не пресувала. Честь школи обстоювала перед усіма перевірками, вміла «вибити» гроші на ремонти і шкільне причандалля. Але, судячи з усього, настрій у неї був невеселий, тож спілкування обіцяло стати незабутнім.

Історичка, Лідія Борисівна, шаснула за стіл, поставила перед собою свою сумку і ніби зачаїлась переляканим ховрашком.

Ще одна особа, яка завітала до класу, шморгала носом, витирала очі несвіжою хустинкою і чомусь вороже глипала на школярів, які, переминаючись, стояли в очікуванні того, що буде далі.

— Сідайте, — махнула рукою директорка. — Мушу сьогодні почати день із неприємної для мене звістки, — карбувала слова.

— Та їх тут усіх треба в колонію для малолітніх злочинців! — несподівано зірвалася на слова незнайома жінка. — Негідники! — голосно схлипнула вона.

— Прошу мені вибачити, Галино Володимирівно, але в цій школі звикли не перебивати, — скреготнула металом Ангел. — Трішки вгамуйте, будь ласка, свої емоції, — вкрилися легенькими червоними плямами щоки директорки.

Незнайомка розтулила рот, ніби збираючись щось сказати, але тільки плямкнула губами, від чого стала схожа на екзотичну акваріумну рибку.

— Учора на квартирі в нашої учениці Каті Змієвської сталася не дуже гарна історія. Після того Катя не ночувала вдома. Батьки хвилюються за неї, тож Галина Володимирівна завітала до школи, щоб знайти хоч якусь інформацію про Катю. У мене є особисте прохання: хто був на вчорашній хм... вечірці або знає, де зараз Катруся, нехай повідомить нам. Після того ваш урок продовжиться, — на мить повернула голову до історички. Та закивала на знак згоди і навіщось потерла руками вуха.

— Так ось він! Он сидить, скалиться, — знову не втрималась Змієвська-старша, тицяючи пальцем на Вовку Бадія. — Це ж він мене вчора у дверях квартири зустрів голим, — стиснула кулаки жінка.

— Неправда ваша! — із викликом заявив Качок. — Я був уже вдягнений, коли ви прийшли, — вишкірив зуби він.

— Уже? — скрикнула Катина мама. — Та я тебе! — кинулася до Вовки. Директорка елегантним прийомом її перехопила, міцно стиснула руку і примусила стати біля себе, контролюючи всі її рухи.

— Давайте всі заспокоїмось і конструктивно поговоримо! А ще краще, всі учасники вчорашніх подій встануть, вийдуть разом із нами з класу, і ми поспілкуємось у мене в кабінеті, — запропонувала Ангеліна.

Першим підвівся зі свого місця Бадій. Він виклично дивився на Галину Володимирівну, сховавши руки в кишені вузьких джинсів. За ним піднявся Мовчанов і зніяковіло опустив очі.

— Хто ще? — глипнула на клас директорка. — Дівчата? — запитально шаснула поглядом.

Неохоче звелася, осмикнувши коротку спідницю, Галина Чуйко, за нею, потягнувшись розслабленою кішкою, піднялася Діана Мельник.

— Та ви подивіться на них, — напосілася Змієвська-старша. — З таким виглядом на трасі в далекобійників гроші заробляти, а не до школи ходити. Як ви їх виховуєте? — розлючено повернулась до Ангеліни Станіславівни.

— Ми продовжуємо славні традиції сімейного виховання, — уїдливо кинула Ангел, ніби ні до кого не звертаючись. — Всі герої явили себе світові? — спитала.

— А ти чого сидиш? — несподівано кинув Качок Сашкові. — У тіні вирішив переховатись? Це після вашого з нею «трахтібідоху» Змія з катушок злетіла! — заявив на весь голос.

...Уявіть ситуацію: ви розслаблено лежите долілиць на теплому пісочку, спину пригріває сонце, плюскають хвилі... І тут раптово на вас виливають повен цебер льодяної води! Вражає?

Але всі відчуття від такої наруги над організмом не складали і п’ятої частини того, що відчув Сашко після слів Качка. Клас повернувся до нього. Хтось дивився з повагою (ого, який секс-монстр!), хтось байдуже, а Ромка — зі здивуванням і недовірою. І тільки одні очі, Орисині, блиснули чимось нерозпізнаним, від чого пішов мороз по шкірі. Орисині очі відвернулися, наче перестала існувати для них така негідна особа, як Сашко Головко. А тут ще й Ромка, найкращий друг, чомусь хмикнув, несподівано відкрив книжку з історії і нібито заглибився у вивчення далекої давнини.

Сашко встав, напружено озирнувся, шукаючи хоч якусь підтримку, ні в кого її не знайшов, важко видихнув, утупився в парту, не наважуючись підвести погляд.

— Це вже всі «герої»? — насмішкувато спитала Ангеліна Станіславівна. — Ну що ж, будь ласка, до мого кабінету, шановні. Ми продовжимо розмову там, — повернулась до виходу, легенько підштовхнула Змієвську-старшу, помахом руки запрошуючи школярів за собою.

— Блін, оце деньок починається, — прошипів Качок. — Повний відстій.

На його слова ніхто не відреагував. П’ятірка «приречених» почимчикувала за директоркою. Сашко йшов останнім. Коли за ним зачинились двері класу, здалося, що ляснули металево важкі засови тюремної камери. Він здригнувся. Сіпнув плечима.

— Не шкалься, Голова, якось виїдемо, — нарочито бадьоро повернувся до нього Качок.

Він підморгнув чомусь водночас обома очима і підбадьорливо усміхнувся. Від тої усмішки Сашкові стало так паршиво, ніби ковтнув масивного жирного таргана. Ото втрапив у халепу... І чого його потягнуло до Змієвської? Та нехай би там хоч голяка під стіл лазили, але без нього. Та й Орися... Тепер доведеться їй багато що пояснювати. А чи й захоче слухати? Чи зрозуміє? Сашко не відчував під ногами підлоги, думки плутано наповзали на інші думки. Світ посірів. Життя втрачало свій дивний смак.

У кабінеті директорка запросила їх зайняти стільці під стіною, сама вмостилася на своє законне місце навпроти, а Змієвській-старшій завбачливо підсунула стілець неподалік себе. Сашкові чомусь згадався документальний фільм про Сталіна, Берію та їхні методи роботи з «ворогами народу». Він приготувався до найгіршого.

— Отож, повернемося до нашої розмови. Якщо хтось знає, де поділася Катя... — почала Ангеліна Станіславівна. І тут двері рвучко відчинились. До кімнати влетіла розпашіла біологічка Свєточка.

— Знайшлася... —