Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

хати й за хвилю вибіг у куртці й шапці. — Ходімо пройдемось і все з’ясуємо!

— Ну-ну, то що вона тобі сказала? — і сама, вже звеселіла та обнадієна, зарипіла сніжком.

— Росава чемно підійшла і заявила, ніби її до мене прислала ти…

— Леле, яка брехуха! Як ти міг повірити?!

— Як тут не повіриш? Мовляв, ти просила її переказати… — Сашкові, очевидно, було нелегко переповідати прикрі деталі. —…що на цей самий час тобі призначив зустріч інший хлопець… Я зразу питаю: «Кулаківський?» — Вона ж: «Софійка просила не називати, але якщо вже ти здогадався…» Ти справді не прийшла б до мене через того Вада, правда?

Софійка мовчки опустила очі. Сашко вів далі:

— Мовляв, Софійка дуже шкодує і просить не ображатись… А я: «Та нічого, все добре». А вона: «І ще просила її зайвий раз не турбувати, і як буде треба, сама тобі передзвонить. Лиш назви ще раз номер свого мобільного: у Софійки стерся ненароком».

— Іти назвав?

— Назвав, хоч сказав, що дзвонити мені більше не треба. — Фадійчук знову став незворушним Каєм.

— Звичайно ж, вона твій номер заблокувала від мене, і ти став поза зоною! — від обурення Софійка ламала на друзки підібрану льодову бурульку.

— А ти дзвонила? — несміливо просвітлів хлоп’як.

— Сто тридцять п’ять разів! — сипонула уламками по крижаному асфальті. — Як ти міг, як ти міг їй повірити?!

— А в те, що мої духи тобі не сподобались, я теж мав не вірити? — видавив зболено.

Софійка завмерла. Роська й про це рознюхала!!! Рознюхала й розпатякала!

— Брехня, брехня, брехня! Сподобались! То мамі не сподобались, але… Смаки у нас різні, от! А Сніжану від будь-яких запахів нудить! Хочеш, буду щодня ними бризкатись, хочеш? Не бризкатись — обливатися! Тільки ними! Ой, вибач…

Збагнула, що ляпнула не те, й ніяково примовкла.

— Та нічого, я й сам уже зрозумів, що купив дрантя! — винувато засміявся Фадійчук. — Єдина втіха: поганий досвід — теж досвід. Вибачай!

Розсміялися разом. Ішли ковзаючись, збиваючи ряди бурульок, і заливалися сміхом.

Виявляється, з цим Сашком навіть приємно так іти, ковзатися, збивати бурульки і сміятися! З чого? А просто так.

Та цілковитого щастя не буває.

— Що вона тобі ще казала? — пронизана раптовим здогадом, забігла наперед хлопця і пильно втупилася йому в очі.

Сашкові очі не витримували її погляду й тікали кудись убік. Значить, казала, казала, казала ще щось!

— Пропонувала погуляти з нею, ага?

— Та не зовсім так… Просила показати місто, бо ще його не знає…

— А ти?

— Я погодився. — Сашко приховав у своїх — таки ж красивих! — очах хитруваті бісики й багатозначно вмовк.

— Ну? Далі! — І бачила ж, що примовк навмисне, аби її помучити, але піддалась на його дешеву витівку! Варто попити валер’янки, бо нерви останнім часом геть нікудишні!

Ковзнувшись на двох льодяних доріжках і збивши кілька бурульок, Сашко нарешті продовжив:

— Неодмінно покажу. Але пізніше. Може, навесні, бо зараз не той настрій!.. Сподіваюся, допит закінчено? — усміхнувся нарешті широко, по-сашківськи.

Якби ж то! У Софійки є до хлопця принаймні ще одне дуже болюче запитання. Поставити його важко, бо, на жаль, надто добре здогадується про відповідь. Гаразд, сьогодні обійдеться простішим:

— І відтоді… ви не бачились?

— Відтоді я з хати носа не витикав. Навіть на точку не виходив. До шефа — й назад, щоб нікого не бачити! — Фадійчук похитав головою.

Софійці ще трохи відлягло від серця. Небагато, звісно: такої сусідоньки тільки пильнуй! Але зараз і собі здатна трішки пожартувати:

— Ну, ще тільки одне-однісіньке питання…

Виждавши, поки Сашко гляне на неї з тривожним подивом, весело видала:

— Як дивишся на те, щоб провести Різдво у моїх бабусі й дідуся в Половинчику? З моїми найкращими друзями?

20. До Половинчика

— Я завжди вважав, що в провінції народжуються найяскравіші таланти, але не здогадувався, що такі! — Пустельник схвильовано крокував туди-сюди перед татом.

— А Сніжана така! — дотепничав тато.

Але дядько Сергій не зважав:

— Самородок! Самородок, який, може, навіть не потребує огранки!

— Ти про сусідську внучку?

— Я й не знала, що Полтава — провінція! — зіронізувала Софійка, але дядько й вухом не повів.

— Я захоплений цією дитиною! Побачив би ти її полотна! Готові шедеври! Її неодмінно слід показати київським професорам! От лиш навряд чи їй потрібна професійна освіта: школа може тільки зашкодити самобутньому талантові! Ми запросили їх з бабою Валею до себе в гості. З малюнками.

— Не забудьте купити ящик мінералки: Росава дуже багато п’є! — буркнула Софійка, якій ці розмови заважали спокійно збиратися в Половинчик. Вже й до Пустельника під’їжджає, росявка безсовісна!

Ох, краще б не встрявала в цю розмову! Бо дядько Сергій виголосив у відповідь несподівану ідею:

— До речі, ми могли б зустрітися з Росавою і після свят. А на Різдво годилося б і її прихопити в Половинчик, як гадаєш, Софійко? Село дає більше натхнення.

— А що, донечко? — вихопився й тато. — Хай би побачила місцеві звичаї, побула в сільській родині, розвіялася після міста!

— Спасибі, дядечку, спасибі, таточку!.. Проте я… вже визначилась із моїми друзями! І ми з бабусею обговорили все до дрібниць! Непередбачене тільки нашкодить!

— Рося нашкодить? — вигукнули в один голос тато й дядько. Ніби змовились!

— Розумію, що я не така чемна, працьовита й талановита, як ваша Росава… — Софійка ледве стримувала сльози. — Але я теж хочу відпочити!

— Все-все, закрили питання! — перший позадкував тато. — Я знаю, ти ще не звикла до нової товаришки, ще не полюбила її! Не варто підганяти подій, у вас усе ще складеться! Може, згодом, на Великдень…

— І вибач, що вліз у твої плани! — змилосердився Пустельник. — Справді, для Росі, може, важливіше погостювати в нас і побалакати про картини!

Хай забирають її собі! Всю! Хай удочерять і замінять нею Софійку! Тільки бодай у свято хай дадуть із нею спокій!

З Роською розв’язалось, уже легше. А що з гребенем? Узяти з собою? Залишити? Нащо було його підбирати на тих сходах? Самі клопоти з ним! Тягар якийсь на серці. Може, тихенько віднести його, де взяла?

Раптом, наче крізь туман, згадалась історія з Сашком (коли бачить цей гребінь, узагалі забуває про хлопця), і Софійка рішуче поклала згорток до сумки. Адже відколи з'ясувалося, що батьки й тітка з дядьком у село на Різдво не їдуть, слід бути обачнішою. Де певність, що мамі знову не спаде на думку порпатися в Софійчиній шафі? Ні, візьме гребеня з собою в Половинчик, а там життя покаже! Чого доброго, взагалі викине у Відьмин ставок! Вода до води, відьомство