Читати книгу - "Амулет Паскаля"

class="p1">— Так, прошу, — кивнув мсьє Паскаль. — Беріть акваріум. Ви готові, панове?

Всі дружно захитали головами, хоча я відчула, що атмосфера стала більш напруженою.

Байдуже! Я взяла акваріум з кульками і запитально подивилась на господаря.

— Починайте з кінця столу, — сказав він. — Здається, Джоне, ви скаржилися, що засиділись у наших краях… Отже, ви — перший.

З акваріумом у руках я попрямувала до свого сусіда. Вигляд у нього був не надто веселий. Він подивився на мене. Я згадала, як ми танцювали…

Іванко-Джон відвернувся і запустив руку в акваріум, затис кульку в руці, а потім, так само дивлячись мені в очі, повільно розтулив долоню. Цього разу відвернулася я.

— Прозора! — нарешті вигукнув він.

Дивно, в його голосі було стільки радості, що мене взяв сумнів щодо палкого бажання кожного з присутніх вирватися звідси.

Довгоносий нервовий пан був наступним, він із задоволенням запустив руку в доленосну посудину і з неабияким розчаруванням сповістив товариству те саме:

— Прозора…

«Перекладач Шекспіра» в старих кросівках чхнув, вибачився, випустив кульку з рук, поліз за нею під стіл. І сповістив звідти:

— Прозора.

Розкоса хижачка з байдужим виглядом сунула свою лапку в акваріум.

— Аналогічно! — сказала вона, затягуючись сигаретою і випускаючи дим майже мені в обличчя.

— Якщо нікому не поталанить, почнемо по другому колу! — сказав мсьє Паскаль.

Але мені не довелося розпочати це «друге коло», адже за мить жінка в лискучій сукні заплескала в долоні і вигукнула:

— Амулет!!!

На її долоні лежала кулька з маленькою чорною квіткою всередині…

Мені стало надзвичайно цікаво: що далі?

— Ну от, Вероніко, — посміхнувся мсьє Паскаль. — Ви і дочекалися свого часу!

— Вітаю, Вероніко, — підхопив Іванко-Джон.

І всі зарухались, потягнулися цокатися своїми келихами до жінки, ніби вона була іменинницею. Вона сміялася. Потім підвелася з-за столу і проспівала а-капела кілька рядків з пісні. Вона співала, заплющивши очі, я бачила, як вібрують її губи, а гортань переповнюють якісь дивні звуки, котрих, як мені здалося, не існує в природі… Голос був досить сильний, з широким діапазоном. Я навіть не помітила, що із задоволенням відбиваю такти ногою.

А вже потім пригадала, звідки знаю цей голос! Це ж він линув з радіо сьогодні вранці:

Ніхто, ніхто не зрівняється

із нею!

У будь-якій компанії вона — найвеселіша,

у неї найдотепніші жарти.

Всі,

всі,

всі спостерігають, як вона

п'є вино, тримає сигарету,

танцює…

Вона вміє говорити самими очима —

вони такі, що слова — зайві.

Вона сміється. Вона дзеленчить браслетами.

Її спідниця як прапор!

10

Нарешті співачка розплющила очі. Вони підозріло блищали. Вона кинула серветку на стіл і досить вульгарним жестом обтерла вказівним та середнім пальцями кутики вуст, котрі розкрила так, ніби вимовляла літеру «о». Цей жест зовсім не пасував тому образу, в якому вона перебувала хвилину тому…

— Ну, і чого ж мені від вас чекати?! — запитала вона, оглядаючи застілля.

А я здивувалася тому, якими різними були ці люди.

Якщо це товариство «обраних», якихось «вершків суспільства» місцевого розливу, хіба могли вони бути такою неоднорідною масою? Ця вульгарна красуня в сукні-купальнику, цей гостроносий нервовий пан, душка Фед у простій картатій сорочці, косоока «хижачка-вамп», майбутній літературний геній Іванко-Джон, жебрачок у рваних кросівках… Паноптикум! Що їх об’єднує? Хіба що нудьга маленького міста і неординарна особистість господаря. Або ж мсьє Паскаль — божевільний багатій чи самотній дивак.

— Ну? — нетерпляче промовила Вероніка. — Чого чекати від себе, я знаю…

— Ваше слово, панове! — поквапив товариство мсьє Паскаль. — Почнемо з кінця. Знову з вас, Джоне.

— Гадаю, тут все зрозуміло, — сказав той. — Вероніка хоче співати. Це просто, як «двічі по два».

— Так, — скривила губи «хижачка». — Але спочатку вона добряче виваляється в лайні…

— Це вже цікавіше, — пожвавішав мсьє. — Поясніть свої спостереження, пані Галино.

(О, з неабиякою зловтіхою подумала я, ця розкішна мадам має досить пересічне ім’я!)

Пані Галина знову вп’ялася в довгу сигарету і єхидно примружила очі.

— Що тут скажеш — усе написано на обличчі… Дівчинка з бідної родини та з такими нахилами повинна мати ікла… Ці ікла мають відрости. Для цього треба поточити дерево, залізо, перегризти кілька горлянок, пострибати по брудних простирадлах, кинути в натовп свою оболонку… Це — ціна слави, багатства і самотності! Все воно прийде до тебе, Вероніко!

— Що скажете ви? — мсьє Паскаль звернувся до нервового довгоносика.

Той ніби прокинувся від глибокого сну, стенув плечима.

— Я не працюю для тимчасового… Я в цьому не розбираюсь. Але якщо потрібна моя думка… Не змішуйте мак з коноплями, Вероніко. Не займайтеся самодіяльністю, не пишіть книжок, не народжуйте дітей. А ще… не носіть перлів…

Він ще бурмотів щось незрозуміле, поки його не перебив Фед:

— Не слухай його, Вероніко! Я бачу тебе посеред величезного майдану… Ти отримуєш те, чого варта: енергетику натовпу. Я чудово уявляю тебе в розкішному палаці, який ти придбаєш, коли втомишся від цієї енергетики. Довкола тебе купа людей… Вони розсмикують твоє життя по нитках, кожна з котрих — золота. Про тебе напишуть приблизно таке… — Він замислився і досить артистично удав, що тримає в руках газету: — «…Вона змінює зачіски та вбрання, колір волосся та коханців так часто, що це не вкладається в головах середньостатистичних обивателів. Ніколи не вгадаєш, якою вона з’явиться наступного разу — ангелом чи демоном, жінкою-вамп чи сором’язливою школяркою… Вона шокує. Безсумнівно, вона — гарна, талановита і досягне колосального успіху…»

Наприкінці тиради він зробив вигляд, що жмакає газету і кидає до ніг своєї візаві. Та шалено заплескала в долоні:

— Браво, браво! Ти — справжній друг!

— Але спочатку — лайно, лайно… Повними ложками… Купа лайна! Гімалайські гори відбірного смердючого лайна… — беззлобно пробурмотіла «хижачка» і звернулася до перекладача: — А ви чого мовчите?

— Так, так, — схаменувся і заметушився він. — Власне, я, як і пан Ніколо, не дуже розрізняю ноти. Особливо в сучасних інтерпретаціях… Я бачу Вероніку, котра пише книжки для своїх багатьох дітей. Власне, для цього можна не покидати містечко. Вона могла б співати під час наших свят…

— Якого біса?! — скрикнула жінка і видала таку високу ноту, що на столі вщент розлетівся келих. — А таке ви бачили?!!

Усі засміялись.

— А що скажете ви, пане Паскалю? — звернулася Вероніка до господаря.

Настала тиша. Я так само затамувала подих.

— Усі присутні мають рацію. Ви маєте дослухатися до кожного, — сказав мсьє Паскаль. — Я можу додати лише те, що, покинувши наше місто, ви візьмете псевдонім. Він буде пов’язаний зі святістю… Ви проживете довго. Ваш псевдонім вас врятує. Аби лише