Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Матіуша.

— Не беріть Томека! Яка від нього користь? — говорив він.

Розвідка — справа небезпечна й важка. Підповзають на животі до позицій ворога, перерізають ножицями колючий дріт і захоплюють «язика». Інколи годинами лежиш не ворухнувшись, один необережний рух — і небо спалахує ракетами, а по сміливцях відкривають, стрілянину. Солдати жаліли Матіуша — він був маленький і слабкий — і частіше брали із собою Фелека. А Матіушу було образливо.

Тепер Матіуш став незамінним у загоні. То патрони віднесе дозорним, то пролізе під колючим дротом і підповзе до ворожих окопів, а двічі навіть у ворожий стан пробирався.

Перевдягнули Матіуша пастушком. Він підліз під колючий дріт, пройшов зо дві версти, сів перед зруйнованою хатиною і прикинувся, ніби плаче.

Мимо йшов солдат, побачив його й запитує:

— Ти чого плачеш, хлопчику?

— Як же мені не плакати? — відповідає Матіуш. — Будинок наш спалили, мама кудись пропала…

Матіуша відвели в штаб, напоїли гарячою кавою. І йому стало ніяково: його нагодували, стару куртку дали, бо він тремтів від холоду (про людське око свої навмисне надягли на нього всяке дрантя), а він обдурить їх, зрадить. За добро відплатить злом.

І Матіуш про себе вирішив нічого своїм не казати. Хай вважають його дурником і не посилають більше в розвідку. «Не хочу бути шпигуном», — подумав Матіуш.

Але тут його викликали до офіцера.

— Як тебе звуть, хлопчику? — запитав офіцер.

— Томек.

— Слухай уважно, Томеку, що я тобі скажу. Ти можеш залишатися в загоні, доки не повернеться твоя мама. Тобі видадуть обмундирування, казанок, гроші, їжу отримуватимеш із полкової кухні. Але за це ти повинен пробратися до ворогів і розвідати, де в них пороховий склад.

— А що це таке? — Матіуш прикинувся простачком.

Його повели в пороховий склад, де зберігалися снаряди, бомби, гранати, порох, патрони.

— Зрозумів тепер?

— Зрозумів.

— Тож дізнайся, де знаходиться в них такий склад, повертайся й розкажи нам.

— Добре, — погодився Матіуш.

Офіцер на радощах подарував Матіушу плитку шоколаду.

«То ось ви які! — Матіуша перестали мучити сумління. — Краще бути шпигуном у своїх, ніж у ворога».

Його вивели на дорогу й дали кілька залпів у повітря, аби збити противника з пантелику.

Задоволений, повертався Матіуш до своїх. То на животі повзе, то рачки і жує шоколад.

Раптом — бах, бах!.. Це свої відкрили по ньому вогонь. Солдати помітили — хтось крадеться, а хто — не знають.

— Випустити три ракети! — наказав поручик, узяв бінокль і, направивши його в той бік, навіть зблід від страху.

— Припинити вогонь! Це Вирвидуб повертається із завдання.

Без перешкод повернувся Матіуш до своїх, розповів, що і як. Поручик негайно зателефонував артилеристам, наказав прямим наведенням бити по пороховому складу. Артилеристи дванадцять разів промазали, а на тринадцятий влучили прямо в ціль. Пролунав гуркіт, полум’я палахкотіло до неба, усе заволокло димом — навіть дихати стало нічим.

У ворожих окопах піднялася паніка. А поручик узяв Матіуша на руки, підкинув вгору і тричі прокричав:

— Молодець, Томек! Молодець! Молодець!

Все добре, що добре закінчується. З того часу в роті ще більше полюбили Матіуша. Солдатам у винагороду видали бочку горілки, і вони три дні і три ночі спали спокійно: у противника не лишилося жодного снаряда. Поручик навіть дозволив вилізти з окопів — розім’ятися. Вороги злилися, але зробити нічого не могли.

Знову потягнулися одноманітні військові будні. Удень заняття з поручиком, наряди, чергування, перестрілка. А коли затяжні осінні дощі розмивали земляні укріплення, Матіуш виходив із лопатою на роботу.

«Дивно, я мріяв винайти збільшувальне скло, аби висадити на відстані ворожий пороховий склад. І мрія збулася, хоч і не зовсім так, як я думав».

Минула осінь. Настала зима.

Випав сніг. Солдатам роздали тепле обмундирування. Довкруги стало тихо й біло-біло.

X

цей час Матіуш засвоїв ще одну важливу істину. Солдати не можуть вічно сидіти в окопах, інакше війна ніколи не скінчиться.

Поки на фронті було затишшя, у столиці кипіла робота: у головному штабі розробляли план наступу. План полягав у наступному: зібрати всі сили в кулак, раптово вдарити по ворогові і прорвати лінію фронту. Противникові мимоволі доведеться відступити, тому що в прорив підуть війська, зайдуть із тилу і почнеться бій не на життя, а на смерть.

Поручику присвоїли взимку звання капітана. Матіуша нагородили медаллю. Як він зрадів! їхній загін двічі відзначали в наказі по армії за відмінне виконання бойових завдань.

Якось до них в окопи прибув поважний генерал і зачитав наказ:

— «Від імені його величності короля Матіуша Першого оголошую роті подяку за знищення ворожого порохового складу і за відвагу, проявлену в боях за батьківщину. Покладаю на роту почесне й таємне завдання: з настанням тепла прорвати лінію фронту».

Це була велика честь.

Почалися таємні приготування. Підвезли снаряди, гармати. За передовою напоготові стояла кіннота.

Солдати поглядають на сонечко. Чекають і не діждуться теплих днів. Так і рвуться в бій!

Капітан придумав таку хитрість: аби ввести в оману ворога, ніби в них мало сил, послати в атаку спочатку лише половину роти. Хай постріляють для годиться й повертаються в окопи. А наступного дня виступить вся рота й розіб’є легковірного противника.

Сказано — зроблено.

Півроти пішло в атаку. Перед атакою капітан наказав артилеристам відкрити вогонь по дротяних загорожах, аби прорвати їх і відкрити дорогу піхоті.

— Уперед! — скомандував капітан.

До чого ж добре вирватися із затхлих, сирих окопів, мчатися щодуху і кричати: «Ура! Уперед!» Вороги побачили — прямо на них із рушницями наперевіс біжать солдати, і так злякалися, що навіть не стріляли. Наші вже добігли до розірваного снарядами колючого дроту, але тут почулася команда відступати.

Матіуш із кількома солдатами забіг дуже далеко, не почув команди й потрапив у полон.

— Ага, здрейфили! Бігли, як очманілі, кричали, ніби невідомо скільки їх, а нас побачили — давай бог ноги! — у помсту за свою розгубленість і страх знущалися з полонених ворожі солдати.

Знову йшов Матіуш у штаб, тільки не перевдягнутий, як минулого разу, а в шинелі. Тепер він був військовополонений.

— Ага, попався, голубчику! — упізнавши його, злісно вигукнув офіцер. — Це через тебе висадили взимку наш пороховий склад! Тепер ти так легко не відбудешся. Солдатів відвести в табір для військовополонених, а хлопчисько, як шпигун, буде повішений.

— Я солдат! — запротестував Матіуш. — Ви маєте право мене розстріляти, але не вішати!

— Бач, який розумник знайшовся! То він Томек, то солдат. Ні, голубчику, тепер ми тебе повісимо як зрадника.

— Права не маєте! — наполягав