Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.

— Так, — відповів він спокійно. — Ви повинні вірити!

Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.

— Прошу вийти, — сказав він, не дивлячись на солдата.

— Ви ж мене не оглянули.

— Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.

Солдат ледь посміхнувся:

— Добре.

— Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? — запитав роздратовано фельдшер у жандарма.

— Так точно! — Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. — Так точно, впорались, — повторив він і вийшов услід за фельдшером.

Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.

— Пішов? — спитав пошепки по хвилі.

— Та начебто.

Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.

— Я за нього молитимуся, — промовив він зрештою.

Усі попідводили погляди.

— Що? — запитав хтось недовірливо. — За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?

— Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?

— Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.

— Я молитимусь за нього.

— Ну гаразд, молись собі, про мене.

— Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.

— Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра.

— Або хоч почекай, доки рушить поїзд, — порадив хтось.

— Я молитимусь. Мені треба додому. Я не одержу відпустки додому, коли потраплю до місцевого госпіталю. Мені треба в Німеччину. У моєї дружини рак. їй тридцять шість років. Тридцять шість виповнилося в жовтні. Уже чотири місяці не підводиться з ліжка.

Він оглянув усіх заляканим поглядом. Ніхто йому не відповідав. Усі до такого надто звикли.

За годину поїзд рушив далі. Солдат, що зійшов на протилежну платформу, більше не з’являвся. «Очевидно, його схопили», — подумав Гребер.

Ополудні до вагона зайшов унтер-офіцер.

— Охочі поголитись є?

— Що?

— Поголитись. Я перукар. Маю чудове мило. Ще з Франції.

— Голитись? Тоді, коли поїзд рухається?

— Звичайно! Я щойно голив офіцерів.

— І скільки це коштує?

— П’ятдесят пфенігів. Піврейхсмарки. Дешево, майже задарма, коли врахувати, що спершу треба постригти ваші солідні бороди.

— Згода. — Хтось уже дістав гроші. — Але якщо ти мене вріжеш, не одержиш нічого.

Перукар поставив збоку мильницю й видобув із кишені ножиці та гребінець. Був у нього ще й чималий кульок, у який він збирав волосся. Потім намилив першого клієнта. Працював біля вікна. Піна була така біла, немовби перукар намилював снігом. Працював він спритно. Поголилося троє солдатів. Поранені відмовились. Гребер сів четвертим. Він розглядав тих трьох, що вже поголилися. Вони мали дивний вигляд. Щоки в них були червоні, всі в плямах, а підборіддя неприродно білі. Це були обличчя напівсолдатів-напіввідлюдни-ків. Гребер прислухався, як бритва шкребе щетину. Після гоління він повеселішав. Це трохи нагадувало батьківщину; особливо, коли взяти до уваги те, що голив його старший чином. Здавалося, він знову одягнув цивільний одяг.

Надвечір поїзд зупинився знову. Польова кухня стояла неподалік. Вони вирушили по їжу. Лютьєнс із ними не пішов. Гребер помітив, що той мовчки ворушить губами. При цьому він молитовно тримав здорову руку так, немовби склав її з пораненою. Ліва була перев’язана й висіла під мундиром. Дали суп із капустою. Він був ледь теплий.

Був уже вечір, коли вони дісталися до кордону. Поїзд спорожнів. Відпускників зібрали всіх разом і повели до санпропускника. Вони поздавали одяг і сиділи в бараці голі, чекаючи, доки подохнуть на тілі воші. Кімната була тепла, вода тепла, а мило сильно пахло карболкою. Уперше за багато місяців Гребер сидів у по-справжньому теплій кімнаті. На фронті, щоправда, інколи теж випадало посидіти біля печі; але там завжди зігрівався лише один бік, обернений до вогню, другий же замерзав. Тут була тепла вся кімната. Нарешті кістки могли відтанути. Кістки й мозок. Мозок потрібно було відігрівати довше.

Вони сиділи кружком, ловили вошей і душили їх. На голові в Гре-бера вошей не було. Лобкові й одежні в чуб не перелазять, це здавна відомо. Воші поважають екстериторіальність, вони не воюють.

Від тепла хилило до сну. Він бачив бліді тіла товаришів, обморожені ступні, червоні смуги шрамів. Ці люди раптом перестали бути солдатами. їхні мундири десь пропарювалися; це були просто голі чоловіки, що душили вошей і розмовляли зовсім про інше. Про війну більше не говорилося. Мова зайшла про їжу і жінок.

— У неї дитина, — сказав один, якого звали Бернгард. Він сидів біля Гребера і, заглядаючи в невеличке дзеркальце, виловлював у бровах воші. — Я два роки не був удома, а дитині чотири місяці. Жінка ж твердить, що їй чотирнадцять місяців і я її батько. Але моя мати мені написала, що дитина від росіянина. Та й сама жінка повідомила мене про це лише місяців десять тому, а до того мовчала. Що ви на це скажете?

— Буває, — байдуже відгукнувся лисий чоловік.

— У селах чимало дітей від військовополонених.

— Правда? Гаразд. Але що мені тепер діяти?

— Я вигнав би жінку під три чорти, — обізвався інший, що саме перебинтовував собі ноги. — Це справжнє свинство.

— Свинство? Чому свинство? — Лисий зробив заперечливий жест. — У війну все по-іншому. Пора це зрозуміти. А хто в неї — хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик. Вона пише, що схожий на мене.

— Коли хлопчик, залиш його собі. Стане в пригоді. На селі завше потрібна поміч.

— Але ж він напівросіянин!

— Ну то й що? Росіяни ж арійці. А вітчизні потрібні солдати.

Бернгард відклав дзеркальце вбік.

— Усе не так просто. Тобі легко говорити. Не з тобою ж трапилося.

— Може, ти хотів би, щоб твоїй дружині зробив дитину краще який-небудь вгодований співвітчизник, відкликаний з фронту на виробництво?

— Звичайно, ні.

— От бачиш.

— Але ж вона могла б мене дочекатися, — сказав Бернгард тихо й ніяково.

Лисий стенув плечима:

— Одні ж, дуть, інші ні. Що ж тут вимагати, коли чоловіка роками немає вдома.

— Ти теж одружений?

— Ні. Дякувати Богові, ні.

— Росіяни не арійці, — втрутився раптом схожий на мишу чоловічок із гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.

Усі пооберталися до нього.

— Ти помиляєшся, — відповів лисий. — Арійці. У нас із ними була угода.

— Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.

— Ти помиляєшся. Поляки, чехи, французи — ті справді виродки. Росіян ми звільняємо від комуністів. Росіяни арійці. За винятком комуністів, звичайно. Можливо, нижчі, аніж ми. Просто робочі арійці. Але їх