Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

викладача англійської філології — даруйте на слові, місіс Гейторн, — утекла, кажуть, з якимсь лікарем із Сан-Франціско. Не пригадаю тепер його прізвища. Ви пам’ятаєте той випадок?

Гейторн кивнув головою:

— Свого часу та історія набула розголосу. Він звався Вомбл, Грем Вомбл. Він мав чудову практику. Я його трохи знав.

— Цікаво було б довідатись, як їм повелося далі. Може, ви чули? Вони наче за водою пішли, і сліду по собі не лишивши.

— Так, він хитро сховав кінці.— Гейторн кахикнув. — Була поголоска, ніби вони подались у південні моря на якомусь торговельному судні і загинули під час тайфуну, чи що.

— Такого я щось не чував, — сказав Меснер. — А ви пам’ятаєте ту історію, місіс Гейторн?

— Ще й як, — відказала жінка. Її стриманий голос зовсім не пасував до спаленілого з гніву обличчя, і вона відвернулася, щоб Гейторн не міг його побачити.

Лікар знову хотів спитати Меснера, як він зветься, але й цього разу не встиг. Меснер повів далі:

— Той лікар Вомбл, я чув, був дуже вродливий, і… як то кажуть… жіноцтво за ним упадало аж страх.

— Ну, коли й було таке, та пригода його доконала, — буркнув Гейторн.

— А жінка була правдива відьма — так принаймні подейкували. В Берклі всі вважали, що її чоловікові… хм… жилося не з медом.

— Вперше чую, — озвався Гейторн. — У Сан-Франціско казали якраз навпаки.

— Що жінка була мучениця, еге? Розіп’ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув головою. В сірих Меснерових очах світилася тільки легенька цікавість, коли він повів далі:

— Цього й слід було сподіватися — два боки медалі. Живучи в Берклі, я знав лише один бік. Та жінка, здасться, частенько бувала в Сан-Франціско.

— Налий мені, будь ласка, ще кави, — попросив Гейторн.

Жінка, наливаючи кухоль, голосно засміялася:

— Але ж ви й пліткуєте — чисто старі баби!

— Коли ж цікаво, — всміхнувся до неї Меснер і знову звернувся до лікаря: — Чоловік її, певне, мав не дуже добру славу в Сан-Франціско?

— Навпаки, він був сама моральність, — аж надто гаряче заперечив Гейторн. — Педантичний сухар без жодної краплини живої крові.

— Ви його знали?

— У вічі ніколи не бачив. Я не вчащав до університетських кіл.

— Знов тільки один бік медалі,— мовив Меснер, наче безсторонній суддя. — Правда, він був не страх який гарний— я маю на увазі зовнішність, — але й не можна сказати, щоб дуже поганий. Він захоплювався разом зі студентами спортом. Та й був собі не без хисту. Написав різдвяну п’єсу, що мала певний успіх. Я чув, ніби його хотіли настановити деканом англійської філології, аж сталася та пригода, і він подався у відставку й виїхав. На цьому його кар’єра, здається, й заломилася. В кожному разі серед наших кіл вважали, що з нього після такого лиха пуття вже не буде. Він начебто дуже любив свою дружину.

Гейторн, допивши каву, щось байдуже промурмотів і запалив люльку.

— Щастя, що в них не було дітей, — вів своєї Меснер.

Проте Гейторн, глянувши на грубку, нап’яв шапку й рукавиці.

— Піду внесу трохи дров, — мовив він. — Тоді скину мокасини і влаштуюсь як слід.

Двері хряснули за ним. У хатині запала мовчанка. Меснер так само лежав на лежанці. Жінка сиділа на скриньці проти нього.

— Що ви наміряєтесь робити? — спитала вона гостро.

Меснер ніби знехотя подивився на неї.

— А як ви гадаєте, що я мушу робити? Сподіваюся, не драму ж улаштовувати. Я, бачите, змерз і втомився дорогою, а ця лежанка дуже вигідна.

Жінка в німій злості прикусила губу.

— Але ж… — палко почала вона, тоді стиснула руки й замовкла.

— Думаю, ви ж не хотіли б, щоб я вбив містера… хм… Гейторна? — сказав Меснер лагідно, майже благально. — Це було б дуже сумно… та й не потрібно, запевняю вас.

— Але ж ви повинні щось зробити! — вигукнула вона.

— Навпаки, я, мабуть, нічого не зроблю.

— Ви зостанетеся тут?

Він кивнув головою.

Жінка в розпачі оглянула хатину й нерозгорнуту постіль на другій лежанці.

— Скоро ніч. Вам не можна тут лишатися. Не можна! Розумієте, просто не можна!

— Ба ні, можна. Дозвольте нагадати вам, що я перший знайшов цю хатину, отже, ви — мої гості.

Жінка знов озирнулась по хатині, і, коли очі її спинилися на другій лежанці, в них засвітився жах.

— Тоді ми підемо, — твердо заявила вона.

— Це неможливо. У вас той самий сухий, рвучкий кашель, що про нього так до речі оповідав містер… хм… Гейторн. Ви вже трохи застудили легені. До того ж він лікар і розуміється на цьому. Він вам нізащо не дозволить піти.

— То що тоді ви будете робити? — ще раз спиталася вона напружено спокійним голосом, що заповідав бурю.

Меснер глянув на неї майже по-батьківському, надаючи своєму обличчю якнайспочутливішого і якнайтерплячішого виразу.

— Дорога Терезо, я ж бо вже сказав вам, що не знаю. Я справді ще не думав про це.

— Ох, ви мене до нестями доведете! — Вона схопилася з місця й заломила руки в безсилій люті.— Раніше ви ніколи так не поводились.

— Авжеж. Я був сама лагідність і шляхетність, — притакнув він. — Може, того ви мене й покинули?

— Ви так одмінилися! Звідки у вас цей зловісний спокій? Він мене лякає. Бачу, ви задумуєте щось недобре. Не втрачайте влади над собою, будьте розважні…

— Я більше не втрачаю влади над собою, — перебив їй Меснер. — Відколи ви пішли від мене.

Ви навдивовижу помудрішали, — дала вона йому відкоша.

Меснер поблажливо усміхнувся:

Поки я думатиму, що мені робити, то навчу вас, що мам слід би вчинити: скажіть містерові… хм… Гейторнові, хто я такий. Тоді наше пробування в цій хаті стане… як би то мовити… товариськішим.

— Чого ви подалися за мною до цієї страшної країни? — несподівано опитала вона.

— Не думайте, що я вас шукав тут, Терезо. Не тіште свого марнославства. Наша зустріч — проста випадковість. Я порвав з університетським життям, і треба було кудись їхати. Сказати по щирості, до Клондайку я попав саме тому, що найменше сподівався побачити тут вас.

Ту мить брязнула клямка, двері відчинилися, і ввійшов Гейторн з оберемком дров. Тільки-но зачувши його ходу, Тереза взялася неуважно прибирати начиння. Гейторн знову вийшов по дрова.

— Чому ви нас не познайомили? — запитав Меснер.

— Я скажу йому, — відмовила жінка, тріпнувши головою. — Не думайте, що я злякалася.

— Я ніколи не бачив, щоб ви чогось лякалися.

— І сповіді я теж не злякаюся, — сказала вона, і обличчя її проясніло, а голос поніжнішав.

— Боюся, що в цьому разі ваша сповідь буде хитрим шантажем, спробою