Читати книгу - "Скорочено Синій птах"

випирають наперед, а воно опирається чимдуж.) Ну, а тобі що?.. Ти добре знаєш, що тобі час. Потребують героя, щоб він змагався з несправедливістю; це ти?.. Треба рушати...

Сині Діти. Він не хоче...

Час. Як то не хоче?.. Що він собі думає, бороник цей? Годі суперечок, нема часу...

Малятко, що його випирають. Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я волію не родитися!.. Волію лишитися тут!..

Час. Не в тім річ... Коли час, так час!.. Ходім мерщій вперед!..

Дитина, виступаючи. О, дайте мені перейти!.. Я піду на своє місце! Кажуть, що мої родичі старі і вже давно чекають на мене!..

Час. Годі... На все свій час... Вас не переслухаєш... Одно хоче, друге не хоче, то надто рано, то надто пізно... (Усуваючи дітей, що скупчилися на порозі.) Не так близько, малята... Назад цікаві... Хто лишається, тому нема чого дивитися на двір... Тепер поспішаєте, а як прийде ваша черга, злякаєтеся і відступите...

Двоє малих, що їх звуть закоханими, благають Час випустити їх разом, але той не може цього зробити: один з них має народитися першим. Час бере першу дитину.

Друга Дитина, вчепившись за одежу першої. Покиньте його!.. покиньте його!..

Час. Це не на смерть, а на життя!.. (Пориваючи першу дитину.) Ходи!...

Друга Дитина, протягуючи в нестямі руки до тієї дитини, що Забирають. Знак!.. Тільки знак!.. Скажи мені, як тебе віднайти!..

Перша Дитина. Я кохатиму тебе довіку!

Друга Дитина. Я буду иайсмутніша!.. Ти мене пізнаєш!..

Пада і лежить долі.

Час. Зробили б значно краще, якби надіялися... А тепер, ото все. (Дивиться на пісковий годинник.) Нам лишається не більше, як шістдесят і три секунди...

Остання і дужа метушня серед дітей, що їдуть і лишаються. Обмінюються хваткими прощаннями: "Бувай, Петре!.. Бувай, Іване!..— Ти все маєш, що треба?.. Оголоси мою, гадку!.. У тебе новий гвинт?.. Кажи про мої дині...— Ти нічого не забув?..— Постарайся мене пізнати!..— Я тебе віднайду!..— Не погуби своїх гадок!.. — Не нахиляйся надто над Просторонню!..— Подай про себе звістку!..— Кажуть, що не можна!.. Ні, ні!.. Пробуй усе!.. Скажи, постарайся, чи воно гарно!..— Я піду тобі назустріч...— Я народжуся на троні і т. д.

Час, трусячи ключами і косою. Буде! буде!.. Якір знято!..

Галери вітрила минають! Зникають. Чути все здалека дитячі крики в галері: "Земля!.. земля!.. Я її бачу!.. Вона гарна!.. Вона велика!.." Далі, наче виходячи з глибу безодні, дуже далекий спів радості й чекання.

Тильтиль, до Світла. Що це?.. Це не вони співають... Неначе інші голоси...

Світло. Так, то спів матірок, що виходять їм назустріч...

Тим часом Час замикає опалові двері. Він повертається, щоб кинути останній погляд в залу, і раптом бачить Тильтиля, Митиль і Світло.

Час замислений і розлютований. Що це?.. Що ви тут робите?.. Хто ви є?.. Чому ви не сині? Куди ви увійшли?..

Він підступає, загрожуючи їм своєю косою.

Світло до Тильтиля. Не відповідай!.. Я маю Синю Пташку... Вона схована у мене під плащем... Рятуймось... Поверни Діамант, він загубить слід наш...

Вони вишмигують наліво, між колонами першого плану.

Завіса

Дія п'ята

Дев'ятий малюнок

ПРОЩАННЯ

На сцені мур з маленькими дверцями. Досвіток.

Входять Тильтиль, Митиль, Світло, Хліб, Цукор, Вогонь і Молоко.

Світло. Ти б не вгадав ніколи, де ми...

Тильтиль. Авжеж ні, бо я не знаю...

Світло. Ти не вгадуєш цього муру і цих дверець?..

Тильтиль. Мур червоний, а дверці зелені.

Світло. І це нічого тобі не нагадує?..

Тильтиль. Це мені нагадує, що Час нас витурив...

Світло. Кумедно, як сниться людям, вони не пізнають своєї власної руки...

Тильтиль. Хто спить?.. Я?..

Світло. Може, я... Хто знає?.. Тим часом, за цим муром хата, що ти не раз бачив на своїм віку...

Тильтиль. Хата, що я бачив не раз?..

Світло. Так, сонько... Це хата, що ми покинули її увечері саме рік тому, як день до дня...

Тильтиль. Вже саме рік тому?.. Але тоді?..

Світло. Годі!.. Не розплющуй очей як шафірові гроти... Це твоїх батьків люба хатка...

Тильтиль, надходячи до дверей. Але я гадаю... Справді!.. Мені здається... Ці дверці... Я пізнаю засув... Вони там?.. Ми коло мами?.. Я хочу увійти зараз... Я хочу її поцілувати зараз!..

Світло. Стривай... Вони міцно сплять; не треба їх будити раптом... Зрештою, двері тільки тоді відчиняться, як проб'є година...

Душі речей і Звірят прощаються з Тильтилем і Митиль. Діти