Читати книгу - "Скорочено Синій птах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тильтиль і Митиль, чіпляючись за сукню Світла. Ні, ні, Світло!.. Лишайся тут з нами!.. Тато нічого не скаже... Ми скажемо мамі, що ти було добре.
Світло. На жаль, не можу... Ці двері для нас замкнені, і я мушу вас кинути...
Тильтиль. Куди ти підеш само?..
Світло. Не дуже далеко, дітки; там, до країни Мовчання речей..
Тильтиль. Ні, ні, я не хочу... Ми підемо з тобою... Я скажу мамі...
Світло. Не плачте, мої дорогі малята... Я не маю голосу, як вода; я маю тільки мою ясність, що Людина не чує. Але я пильную довіку її... згадуйте, що то я до вас мовлю в кожному промені, що місяць пускає, кожній зорі, що усміхається, в кожній заграві ранковій, в кожнім каганці, що засвічується, в кожній думці душі вашої доброї і ясної... (Восьма година вибиває поза муром.) Слухайте!.. Година б'є!.. Бувайте здорові!.. Двері відчиняються!.. Входьте, входьте, входьте!..
Воно пускає дітей в отвір дверець, що відхилилися і зачинилися за ними.— Хліб витирає сльозу крадькома, Цукор, Вода в сльозах і т. д. прудко біжать і зникають направо й наліво, в кулісах. Пес виє поза лаштунками. Хвильку на сцені нікого нема, потім декорація, що показує стіну з дверцями, відслонюється посередині, щоб відкрити останній малюнок.
Десятий малюнок
ПРОКИД
Сама середина, що й на першім малюнку, але все: мури, повітря, здається там незрівнянно чарівничим, свіжішим, веселішим, щасливішим. Денне світло просиплюється усіма щілками замкнених віконниць.
Праворуч, в глибу кімнати, в своїх двох маленьких ліжках, Тильтиль і Митиль міцно сплять.— Кіт, Пес і Речі лежать на тому ж місці, що і в першім малюнку, до прибуття Феї.— Входить мати Тиль.
Мати Тиль голосом весело сердитим. Вставайте, вставайте, ледащата... Чи ж вам не сором? Вже восьма вибила, сонце вже високо понад лісом... Ото сплять, так сплять!.. (Нахиляється і цілує дітей.) Вони зовсім рожеві... Тильтиль пахне лавандою, а Митиль конвалією... Що за милі дітки!.. А проте їм не можна спати до полудня... З них не можна робити ледарів... Та ще до того й на здоров'я, можна сказати, не дуже добре... (Злегка буркає Тильтиля.) Вставай, вставай, Тильтилю...
Тильтиль, прокидаючись. Що?.. Світло?.. Де воно є? Ні, ні, не тікай...
Мати Тиль. Світло?.. Авжеж воно є... Вже не рано... Так ясно, як у полудні, хоч віконниці зачинені... Почекай трохи, я їх відчиню... (Вона відхиляє віконниці, сліпуча ясність денного світла затопляє кімнату.) Ось воно!.. Що тобі діється?.. Ти наче зовсім сліпий...
Тильтиль, протираючи очі. Мамо, мамо!.. Це ти!..
Мати Тиль. Авжеж я... А ти думав хто?
Тильтиль. Це ти... Еге, це ти!..
Мати Тиль. Еге ж, я... Я ж не стала до себе неподібна за піч... що ж ти на мене дивишся, як не на мене?.. Може, мені носа скривило?..
Тильтиль. Добре, що я тебе знов бачу!.. Я так давно тебе не бачив!.. Треба, щоб я тебе зараз поцілував... Ще, ще, ще!.. Це моє ліжко!.. Я вдома!..
Мати стурбована поведінкою дітей, їй здається, що вони захворіли. Вона кличе батька. Тильтиль і Митиль розповідають про свою подорож. Мати лякається ще більше. Приходить сусідка Берлінго, в якій діти радісно пізнають фею Берилюн. Батько пропонує дієві лік проти "дитячої хвороби" — "кілька ляпанців".
Сусідка. Покиньте, не варто... Я це знаю, це ніщо, як сонні мари... Вони заснули, як місяць на них світив... Моїй онучці, що дуже слаба, так часто діється...
Мати Тиль. До речі, як ся має ваша онучка?..
Сусідка. Аби як... Вона не може підвестись... Лікар каже, що то нерви. А я добре знаю, щоб її вилікувало... Вона мене питала ще цього ранку до себе на народження; нагадалось їй...
Мати Тиль. Еге, я знаю, то все пташка Тильтилева... Ну, Тильтилю, чи не дав би ти їй нарешті?..
Тильтиль. Що, мамо?..
Мати Тиль. Твою пташку... Вона тобі не треба... Ти на неї вже й не дивишся... Вона давно за нею гине...
Тильтиль. Ба, правда, моя пташка... Де вона є?.. А ось і клітка!.. Митиль, бачиш клітку?.. Це та, що ніс Хліб... Так, так, це та сама; але там тільки одна пташка.. Чи не з'їв він другу. Диви, диви... та вона синя... Та то моя горлиця. Але вона багато синіша, ніж тоді, як я пішов... Але це та Синя Пташка, що ми шукали... Ми ходили так далеко, а вона тут... Ото диво... Митиль, чи бачиш пташку?.. Що сказало б Світло?.. Я зараз зніму клітку... Він стає на стільця, знімає клітку і приносить її сусідці. Ось вона, пані Берлінго... Вона ще не цілком синя, але вона зовсім посиніє, побачите... Несіть її мерщій вашій унучці...
Сусідка. Ні?.. Правда?.. Ти мені її даєш, так, зараз і задурію?.. Боже, яка вона буде щаслива!.. (Цілуючи Тильтиля.) Треба, щоб я тебе поцілувала!.. Я тікатиму, тікатиму!..
Тильтиль. Так, так; ідіть хутенько... є пташки, що міняють колір...
Сусідка. Я прийду і скажу вам, що вона скаже...
Виходить.
Тильтиль, довго подивившись круг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорочено Синій птах», після закриття браузера.