Читати книгу - "Смерть Верґілія"

влади такої несповідимої, що питання про сенс і причину могутньої притягальної сили, яка схована в тому огнистому замку і звідти навсібіч промениться, могло невиразно вовтузитись, певно, в душі кожного з тих, хто прагнув почути відповідь і боявся її, і хоч спромогтись на справдешню відповідь ніхто і не міг, навіть геть несміливе, зовсім неповне пояснення вселяло надію, несло спасіння свідомости, спасіння несло людській слабкості і самій душі, бо було спасінням буття, — спасінням, що гордо себе проголошує.

— Вино! — лунали одні голоси.

— Вино на дурняк! — підхоплювали другі.

— Преторіанці! — гукали треті.

— Промовлятиме Цезар! — чулося звідусюди.

І раптом хтось, жадібно хапаючи ротом повітря, оголосив:

— Там уже роздають гроші!

Отакою спокусою здіймався перед натовпом замок, отак люди під’юджували самі себе й одне одного, щоб ця велика спокуса ні в кого не викликали сумніву і щоб страх перед очевидним розчаруванням, який чекав на них по той бік пожаданих таємничих мурів, уже ніколи не погасив несамовитої пожадливости, нестримного потягу до дільби. Дешевенькі відповіді на такі чималі сподівання, дешевенькі заклики, дешевенькі під’юджування, а все ж таки кожного разу щось немовби смикало всю людську масу, смикало тіла і душі, що по-волячому тупо, неприборкано, невідпорно поривалися до однієї мети, до спільної, збиті докупи спільним рокотом і спільним тупотом, усе ближче і ближче підступаючи до отої палахкої ніщоти. Густими клубами стояв над головами запах людського стада, над ним повисав чад від смолоскипів; нагрітий дим, дихати нічим, у горлі дере, задуха, важкі бурі випари мляво пластами влягаються, один на одного, застигаючи у нерухомім повітрі; ох, ці важкі, ці непроникні, неподільні пласти пекельного чаду, ця заволока пекельна! Невже іншої ради нема вже? Невже не втекти? Ох, якби ж повернутись назад! Повернутись на судно і там спокійно померти! А де ж отой хлопчик? Він мав, він повинен був показати їм шлях назад! Хто це вирішить? Ох, той, кого ця людська маса схопила, кого підхопила своїм нездоланним валом, уже нічого не вирішить, і голос, що хотів був закликати ухвалити рішення, вже не зміг подолати задуху; голос лишився сліпим! Тим часом хлопчина, ніби почув німий заклик, послав йому знизу усмішку, самими очима послав усмішку, сповнену палких вибачень, сповнену палкої переконаности, сповнену палкої розради, яка знає, що тут давно вже ніхто не має змоги ухвалювати будь-які рішення, ба більше, що колись ухвалене рішення не підлягає сумніву, і це тішило, хай би які жахливі наслідки мало принести. Довкола були самі голови, самі обличчя, одне побіля одного — буденні обличчя з буденним, щоправда, аж надмірним бажанням напитися і нажертись, і ця надмірність, перевершуючи саму себе понад усяку міру, оберталася в якусь просто-таки потойбічну похіть, на тваринну потойбічність, яка вже не мала нічого спільного зі звичайною буденністю і не знала нічого іншого, крім цієї нестерпимо-омріяної, осяйної мети — досягти свого тут і тепер, мети, якої вона палко очікувала, палко жадала, палко домагалася: щоби те, що тепер оце діялось, змінило все їхнє життя, прилучило їх до розподілу — до розподілу влади, свободи і величі, привілеїв, обожнювання і безмежжя того єдиного, хто тронував у палаці. Сопучи й хекаючи, тужачись, стогнучи, вибухаючи і конвульсивно здригаючись, ця маса то рвучко, то хвилями, то валом дев’ятим котила вперед, хоч і зустрічала спротив — щоправда, не впертий, однак, безперечно, досить відчутний, бо він виявляв себе також рвучкими зустрічними хвилями, і в цих натужно-потужних накочуваннях і відкочуваннях повсюди лунали крики тих, хто спотикався або опинявсь під ногами, скалічений чи, може, уже й конаючи, і всі вони зустрічали не співчуття, а байдужність і навіть насмішки, що раз у раз тонули у тріумфальних вигуках «Слава!», задихались у несамовитому ревищі, гасли під іскрами від смолоскипів. Тривало страхітливе дійство на ймення Тепер, воно без кінця-краю плодилося, це стадне Тепер, підтримуване стадним ревищем, поринало в нуртовище й одразу виринало з цього нуртовища, що його підтримували ті, в кого потьмарився розум, у кого глузд завернув за розум, хто вже схибнувся з розуму, хто втратив розум разом з душею, хто віддав їх тому нерозумному спільному пориву, який проковтнув усе проминуле й усе прийдешнє, який поглинув усі бурхання глибин пам’яті, поховавши у своєму шумі й реві найдальше минуле й найдальше майбутнє! О велич розмаїття людського, о глибина туги людської! І він, хто оце пропливав у паланкіні понад ревищем голосів, пропливав, не годен зімкнути очей, пропливав понад тріумфальним палахкотінням збуреного Брундизія, пропливав понад плавом миттєвостей дійства Тепер, — він уявляв собі, як час безмежно стиснувся у кільці незмінности; все це було його, все ввійшло йому в плоть, належало йому, як належало від самого початку й до переходу одночасся у вічність, і те, що палало довкола, — то була Троя, то була повік непогасна світова пожежа, а він, хто оце пропливав понад пожежами, — він був Анхіс, сліпий і видющий воднораз, дитя і старець воднораз, бо мав міцну пам’ять, і ніс його на плечах своїх син, його, саму теперішність світів, на плечах своїх ніс Атлант, ніс цей велет. І отак, ступінь за ступенем, посувались вони до палацу.

Навколо самого палацу стояв поліційний кордон; пліч-о-пліч, тримаючи списи навхрест, озброєна варта зустрічала напливи натовпу, чинячи йому той не впертий, однак досить відчутний опір, внаслідок якого хвилеподібні відпливи раз по раз і давали знати себе вже на краю майдану. А за поліційним кордоном почесну варту несла когорта преторіанців, чиє прибуття з Рима вочевидь провіщало особливу подію; пихаті, страшні на вигляд здоровила в бойових обладунках знічев’я обходили дозором бівуачні багаття й просторі кухонні намети, від яких ішов дух дармового вина й сподівань, — сподівань, либонь, марних, але в них залюбки вірили. Лише сюди могли дійти охочі ловити витрішки, не далі. Саме тут було те місце, де урівноважувались надії й розчарування, урівноважувались у тривозі й напруженні, як і перед будь-яким вибором поміж життям і смертю, як це буває й будь-якої миті в житті, адже будь-яка така мить містить у собі те й те, і коли людську штовханину опахував гарячий дух багать, від чого настовбурчувались високі плюмажі на шоломах і зблискувала позолота на обладунках, коли поліцаї спиняли натиск гамірного натовпу своїм хрипко-бундючним «Назад!», тоді одержимість шугала угору вогненним омахом, аж забивало дух, і обличчя з пошерхлими губами й висолопленими язиками тупо й ненатло застигали, вражені миттєвим феєрверком безсмертя, — бо тоді сам час застигав на лезі ножа. А щонайбільший безлад панував, звісно, перед входом до самого палацу, надто коли