Читати книгу - "Таємний сад"

казала, що тобі сподобає’ся наше пустище. Як пригріє сонечко, як зацвіте дрок, рокитник і верес — ту’ найгарніше в світі. І метелики літають, і бджоли, і жайворонки співають. Тоді тебе, певно, додому не заженеш, як Дікена.

— А далеко до пустища? Чи я зможу дійти? — задумливо спитала Мері, дивлячись у вікно. Вона ж бо пам’ятала, які великі сади довкола будинку, а пустище починається ген-ген за маєтком. Але ці простори, залиті сонцем, вабили дівчинку.

— Гм, не знаю, — завагалася Марта. — Думаю, там зо п’ять миль буде, а так далеко ти ще зроду не ходила. До нашої хатини якраз стільки, а вона стоїть на краю пустища.

— Я хочу подивитися на неї, хочу побачити, як ви живете, — загорілася Мері.

Марта на якусь мить перестала чистити решітку і з цікавістю дивилася на неї. Очі дівчинки палали, личко пашіло. Де й поділася та зверхність, яку юна панянка виявляла до неї у перший день?! Зараз Мері нагадувала її маленьку сестричку, Сюзан-Ен, коли та чогось дуже хотіла.

— Слухай, давай зробимо так: зара’ я закінчу роботу і піду додому, бо маю вільний день. А там спитаю маму. Вона щось порадить, — вирішила Марта.

— Твоя мама дуже мила, я так думаю, хоча ще ні разу її не бачила, — сказала Мері.

— Вона всім ся подобає, — усміхнулася Марта, дочищаючи решітку. — І місіс Медлок її поважає. Як мама її попросить, то місіс Медлок відразу відпустить тебе до нас.

Марта витерла обличчя другим боком долоні і повела далі:

— Вона дуже добра, наша мама. І весь час у роботі, як бджілка. Все щось варить, шиє, миє, пере. Як довго її не бачу, то мені сумно, а як йду додому через пустище, то аж співаю, що її зобачу.

— Дікен, певно, також дуже милий, — додала Мері.

— Ага, його всі пташки, і кролики, і вівці, і поні, і лиси — всі люблять, — погодилася Марта. — От цікаво, що він про тебе скаже? — замислилася, дивлячись на неї.

— Певно, я йому не сподобаюся, — сухо відповіла Мері. — Я ще нікому не сподобалася.

— Гм, а ти сама собі подобаєшся? — раптом спитала її Марта.

Мері це питання застало зненацька.

— Напевно, не дуже, — повагавшись, відповіла вона.

Марта посміхнулася, немовби щось згадала.

— Знаєш, зі мною також таке було. Якось я прозивала своїх молодших братиків і сестричок. Мама тоді прала. І каже мені: «Якщо будеш така прикра, то ніхто з тобою не стане водитися. Злюки нікому не потрібні. Та й хіба ти сама собі така подобаєшся?». Отак сказала мені. Тоді я прийшла до тями і більше не докучала малим. Ось так, — розповідала Марта, похитуючи головою.

Дівчина подала Мері сніданок і побігла. Її чекало п’ять миль дороги через пустище і купа роботи вдома. Дівчина мусила допомогти матері. Вони разом прали, пекли хліб на цілий тиждень, прибирали у хатині. Але можливість побути вдома приносила Марті найбільше втіхи і робота її не лякала.

Коли Марта пішла, Мері відчула себе ще більше самотньою. Залишатися у кімнаті їй зовсім не хотілося. Дівчинка швиденько вдяглася і подалася у сад. Там вона, аби розвіятися, стала бігати довкола фонтану. Задля розваги заходилася рахувати кола. На десятому настрій поліпшився. Справді, маєток, по вінця залитий сонцем, геть перемінився. Дівчинці тут щораз більше подобалося. Навіть будинок уже не здавався похмурим. Мері задерла голову і дивилася у небо, уявляючи, що сама ото пропливає над маєтком на отих білих хмаринках. Потім пішла на город і побачила Бена Везерстафа. Він працював там разом із ще двома садівниками. Сонце, здавалося, і йому принесло добрий настрій. Побачивши дівчинку, він не тікав, а сам заговорив до неї:

— Весною пахне. Чуєш?

Мері втягнула у ніздрі повітря.

— Здається, чую, — відповіла вона. — Такий вогкий і приємний запах.

— Бо то земля пахне, — кивнув головою, не перестаючи копати. — Сонце пригріло. Все почне рости, потягнеться до сонця. Земля набрала сили за зиму. Так-так, сама зобачиш. Скоро ту’ появляться маленькі паростки.

— А що з них виросте? — спитала Мері.

— Ту’ будуть крокуси, і підсніжники, і нарциси. Ти що, ніколи не бачила?

— Ні. В Індії також після дощів все буяє, але такого нема. І там все росте дуже швидко, — пояснила Мері.

— Ту’ справа так скоро не роби’ся, — поважно відказав старий Бен. — Перше ся появлять маленькі паростки, потому вони випустять один листок, потім другий, потім ще і ще, тоді щойно пуп’янки, а тоді і зацвітуть. Сама зобачиш.

— Звісно, буду приходити сюди і дивитимусь. Це ж так цікаво, — радо вимовила Мері.

Тут дівчинка почула знайомий шурхіт крил. Це прилетіла малинівка. Мері дуже зраділа. А пташка взялася з нею загравати: пурхала довкруж, стрибала і лукаво позирала, схиливши на бік голівку. Дівчинка не могла повірити своїм очам.

— Невже вона мене пам’ятає? — вигукнула Мері.

— А як ти думаєш?! — здивовано вимовив Бен. — Та вона ту’ кожну галузку знає, не те що людей. Бачиш, хоче тебе ліпше пізнати.

Мері вирішила скористатися прихильним настроєм старого і спитала:

— А в її саду також усе зараз починає рости?

— В якому то саду? — насторожено перепитав Везерстаф.

— Де є дерево, обсаджене трояндами, — вела далі Мері. — Цікаво, чи там ще залишилися якісь квіти? А троянди?

— Ото її і спитай, — відказав Бен Везерстаф, повівши плечем у бік малинівки. — Вона одна знає. За десять років туди більше ніхто не потикався.

Десять років — немалий шмат часу, подумала Мері, їй самій було десять років.

Дівчинка пішла, обдумуючи те, що вдалося довідатися. Може, через те, що сад покинули саме тоді, коли вона народилася, Мері у глибині душі дуже його шкодувала. Тут, у Мізелтвейтському маєтку, вона знайшла для себе цілий світ, у якому були малинівка, Дікен, Мартина мама, старий Бен і сама Марта. І сад також мусив до нього належати! Дівчинка ішла уздовж тієї довгої стіни, вкритої плющем. Вона так заглибилася у свої роздуми, що навіть не помічала малинівки, яка летіла услід за нею. Мері снувала по доріжці і все поглядала на вершечки дерев, що росли за стіною, коли раптом знову почула щебетання. Вона обернулася і побачила малинівку. Пташка стрибала по порожньому квітнику лівобіч від доріжки і наче намагалася щось звідтам випорпати. Дівчинка усміхнулася. Подумати тільки, малинівка увесь час летіла назирці!

— Моя маленька! — ніжно вимовила вона.

Малинівка застрибала, розпушила хвіст і дзвінко защебетала, немовби відповідаючи їй. Пташка підпускала дівчинку все ближче і ближче, а міс Мері, забувши про все на світі, схилилася до неї і розмовляла, розмовляла, намагаючись наслідувати її