Читати книгу - "Дотик"

у Кінросі й два будинки з червоної цегли — церква зі шпилем та двоповерховий будинок із верхньою верандою, оздобленою чавунним мереживом, таким гарним, що навіть у всьому Сіднеї такого Елізабет не бачила. Навіс будинку з гнутого гофрованого заліза тримався на залізних стовпах і теж був прикрашений вишуканим чавунним мереживом. Елегантний та красивий напис сповіщав, що це готель «Кінрос».

Ніде не було видно жодного деревця, тому навіть призахідне сонце, здавалося, нещадно палило та грало у волоссі якоїсь жінки, що стояла поруч з готелем, перетворювало її на осяяний сніп. Владна постава та незламна рішучість, яку ця жінка випромінювала, привернули увагу Елізабет, і вона довго — скільки могла — дивилася на неї, витягнувши голову, як журавель. Вражаюча постать. Як Британія на монетах або Боадіцея на малюнках у книжках. Вона, здавалося, дещо насмішкувато привіталася з Александром, який їхав біля екіпажа, а потім відвернулася в інший бік. Тільки тоді Елізабет помітила, що жінка курила сигару і пускала з ніздрів дим, наче казковий дракон.

Довкола було багато людей — чоловіків, убраних у потерті брюки та фланелеві сорочки, з фетровими широкополими капелюхами на головах, і жінок у запраних бавовняних платтях по моді тридцятирічної давності та в непоказних солом’яних капелюшках. І купа китайців: довгі коси мало не до поперека, чудернацькі чорно-білі черевички, конічні капелюхи, жінки та чоловіки в однакових брюках та піджаках чорного або темно-синього кольору.

Колона в’їхала в хащі якихось механізмів, труб, що вивергали дим, сараїв з гофрованого заліза та дерев’яних поворотних кранів і зупинилася біля підніжжя високої скелі — футів з тисячу заввишки. Схилом мало не вертикально піднімалася вузька рейкова колія і губилася нагорі серед дерев, що нарешті втішили погляд.

— Кінець подорожі, Елізабет, — сказав Александр, висаджуючи її з екіпажа. — Самерс незабаром подасть вагонетку.

І дійсно — невдовзі по рейках поволі спустився якийсь транспортний засіб, схожий на відкритий омнібус на залізних колесах, бо мав чотири ряди нефарбованих сидінь для шістьох пасажирів, а також довгий, високо огороджений лоток для вантажів. На відміну від омнібусів ці сидіння були зроблені під неймовірним кутом: пасажирам доводилося сидіти в них, відкинувшись далеко назад. Перегородивши планкою край їхнього сидіння, Александр примостився поруч з Елізабет, рішуче взяв її за руки і поклав їх на поруччя.

— Тримайся і не бійся, — сказав він. — Ти не випадеш, це я тобі обіцяю.

Повітря бриніло різними звуками: пихканням двигунів, яке своєю безперервною монотонністю доводило до шаленства, важким гепанням, металічним скреготом, лясканням обертальних ременів, хрускотом та підвиванням дробарок. Згори долинав шум, що відрізнявся від інших гучністю: то був звук єдиного парового двигуна. Вагончик зрушив з пласкої поверхні, пройшов крутий вигин у рейках і почав підніматися угору під неймовірно крутим кутом. Якимось магічним чином Елізабет змінила положення — вона вже не лежала, а сиділа рівно; холодіючи від страху, вона дивилася вниз, а перед нею поступово розгортався краєвид Кінроса. Пейзаж розширявся, аж поки сутінки не перетворили непоказні околиці міста на непроглядну імлу.

— Я не хочу, щоб моя дружина жила отам, унизу, — зауважив Александр, — і тому спорудив свій будинок на вершечку гори. Окрім зміїної стежки оця вагонетка є єдиним способом спуститися чи піднятися. Поверни голову і поглянь он туди — бачиш? Її тягне товстий дротяний кабель, що намотується і розмотується за допомогою двигуна.

— А чому, — ледь вичавила з себе Елізабет, — а чому вагонетка така велика?

— Тому що нею користуються і шахтарі. Копри шахти «Апокаліпсис» — бачиш оті високі дерев’яні дерики? На них тримаються тягові лебідки, розташовані на отій широкій заглибині, яку ми щойно проїхали. Працівникам легше потрапляти до шахти на вагонетці, аніж крізь тунель, вхід до якого біля підніжжя, бо їм заважають і загрожують велетенські вагонетки-самоскиди для руди, а також локомотиви, що рухаються неподалік входу. Кліті опускають шахтарів до основної галереї, а наприкінці робочої зміни забирають їх.

Коли вагонетка опинилася серед дерев, війнуло прохолодою. «То через висоту, — збагнула Елізабет, — і через тінь, що дає листя дерев».

— Кінрос-гаус — ген там, на висоті три тисячі футів над рівнем моря, — мовив Александр, знову виявивши моторошну здатність читати її думки. — Улітку там панує приємна прохолода. А взимку — набагато тепліше.

Нарешті вагонетка виїхала на пласку поверхню, нахилилася, змусивши і пасажирів знову відкинутися назад, а потім зупинилася. Елізабет насилу вибралася з неї, не давши змоги Александру допомогти їй, і здивувалася — як же швидко падає на землю ніч у Новому Південному Уельсі. Тут не було ані притаманних Шотландії тривалих сутінків, ані тієї магічної години, коли промені призахідного сонця огортають землю чарівним сяйвом.

Під’їзну колію вагонетки обрамляв живопліт. Елізабет обійшла його — і від подиву й захвату зупинилася як укопана. У цій глушині її чоловік збудував особняк з матеріалу, схожого на вапнякову цеглу. Особняк мав три повноцінні поверхи, вікна у стилі англійського Ренесансу, ґанок з колонами у кінці широких сходів; складалося таке враження, що цей будинок простояв тут років з п’ятсот, не менше. Біля підніжжя сходів були тераса з галявинкою та англійський парк, для створення якого, вочевидь, доклали чимало зусиль: там були і підстрижений самшитовий живопліт, і клумби з трояндами, і навіть невеличка копія грецького храму.

Двері особняка були розчинені, а з кожного вікна лилося світло.

— Ласкаво просимо додому, Елізабет! — З цими словами Александр Кінрос узяв її під руку і повів сходами в будинок.

А всередині все було найвищої якості. Як підказувала Елізабет її шотландська ощадливість, доставка предметів обстановки в таку далечінь стала власнику в грубі гроші. Килими, меблі, люстри, прикраси, картини, штори — та й сам будинок — усе це обійшлося Александру в астрономічну суму. Тільки слабкий запах гасу виказував, що насправді особняк збудовано в глушині й освітлюється він гасовими лампами.

Виявилося, що всюдисущий Самерс був головною довіреною особою Александра, а дружина його була економкою. Здавалося, таке сполучення давало Александру якесь особливе задоволення.

— Перепрошую, мадам, чи не хочете ви освіжитися після подорожі? — спитала місіс Самерс і провела Елізабет до туалету, що працював бездоганно.

Здавалося, ще ніколи в житті не була вона така вдячна за це запрошення: як і всім добре вихованим жінкам її епохи, Елізабет часто доводилося годинами терпіти неможливість випорожнити у сечовий міхур. Тому вона наважувалася випити лише кілька ковтків води перед всякою подорожжю — байдуже якою. Спрага призводила до зневоднення, концентрації сечі та появи каменів у нирках; жінки часто помирали від водянки — хвороби, спричиненої надмірним накопиченням рідини у тканинах тіла.

Після кількох чашок