Читати книгу - "Лялька"

другий камінь. Перелякані племінники побігли нагору шукати дядька, Кац побіг на вулицю ловити хулігана, а в цей час у дверях з’явилися два поліцейські, ведучи… Кого б ви думали? Ні більш, ні менш як нашого хазяїна.

Вони звинувачували його в тому, що це він розбив шибку, і минулого разу, напевне, теж…

Даремно старий відмагався: люди бачили, як він вибив шибку, до того ж при ньому знайшли ще один камінь… Довелося неборакові йти до ратуші.

Після довгих пояснень та розслідувань справу, звичайно, зам’яли, але старий з того часу зовсім занепав духом і почав марніти. А одного дня, сівши в своє крісло коло вікна, вже не зміг із нього підвестися. Так він і помер, спершпсь бородою на торговельну книгу і тримаючи в руці шнурок, за який сіпав козака.

Кілька років по його смерті брати спільно держали магазин на Підваллі й десь аж коло 1850 року розділилися — Франц залишився на місці з колоніальними товарами, а Ян з галантереєю та милом перейшов на Краківське Передмістя в нове приміщення, яке ми займаємо й тепер.

Через кілька років Ян одружився з красунею Малгожатою Пфейфер, а вона (царство їй небесне), залишившись удовою, віддала свою руку Стасеві Вокульському, який таким чином успадкував підприємство, створене двома поколіннями Мінцелів.

Мати нашого хазяїна жила ще довго. Коли я 1853 року повернувся з-за кордону, то застав її цілком здоровою.

Вона так само щоранку заходила в магазин і казала:

— Gut Morgen, meine Kinderl Der Kaffee ist schon fertig…

Тільки голос її рік у рік ставав все тихіший, поки не замовк навіки.

За моїх часів хазяїн був батьком і навчителем своїх практикантів і найретельнішнм працівником у магазині; його мати або жінка були хазяйками в домі, а всі члени сім’ї — продавцями. Тепер хазяїн тільки одержує прибуток від торгівлі, часто нічого в ній не тямить і найбільше турбується про те, щоб його діти не стали купцями. Я не кажу тут про Стася Вокульського, у якого широкі плани, а кажу взагалі — якщо ти купець, то повинен сидіти в магазині й учити своїх людей, коли хочеш, щоб з них були порядні продавці.

Є чутка, що Андраші зажадав шістдесят мільйонів гульденів на непередбачені витрати. Отже, й Австрія озброюється, а Стась тим часом пише мені, що війни не буде.

Оскільки він не був ніколи фанфароном, то, мабуть, знає важливі політичні таємниці; отож сидить в Болгарії не з любові до комерції…

Цікаво мені, що він думає робити? Цікаво!..

Розділ четвертий

ПОВЕРНЕННЯ

Неділя. Паскудний березневий день. Незабаром полудень, а варшавські вулиці майже безлюдні. Люди не виходять з дому, або ховаються по підворіттях, або, скулившись, утікають від дошкульного дощу з снігом. Майже не чути туркоту дрожок, бо візники стоять. Візники пересідають з передків під халабуди своїх екіпажів, а мокрі, обліплені снігом коні немов хочуть сховатись під дишель і накритись своїми вухами.

Незважаючи на таку погоду, а може, саме завдяки їй, пан Ігнац сидить у своїй загратованій кімнаті дуже веселий. Торгівля в магазині йде чудово, вітрини на майбутній тиждень оздоблені, а головне — з дня на день може повернутися Вокульський. Тоді нарешті пан Ігнац здасть комусь звітність та всю мороку по керівництву магазином і не більш як через два місяці поїде в відпустку. Після двадцяти п’яти років роботи — та ще й якої! — він має право на цей — відпочинок. Він думатиме тільки про політику, ходитиме, бігатиме і стрибатиме по полях та лісах, посвистуватиме собі і навіть співатиме, як співав замолоду.

Аби тільки не отой ревматичний біль, який на селі, звісно, минеться…

Отже, хоч дощ із снігом б’є в загратоване вікно, хоч він заліплює шибки так, що в кімнаті напівтемно, у пана Ігнаца настрій весняний. Він дістає з-під ліжка гітару, настроює її і, взявши кілька акордів, гугнявим голосом починає співати дуже романтичної пісні:

Наступ весни, її кроки поривні

Співом гучним соловейко вітає,

Над ручаєм у зеленому гаї

Квітнуть троянди чарівні.[13]

Ці чарівні звуки будять пуделя, що спить на канапі, і він своїм єдиним оком починає придивлятись до хазяїна.

Звуки ці спричиняють щось дивніше — вони викликають на подвір’ї якусь величезну тінь, що стає в загратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим звертає на себе увагу пана Ігнаца. «Це, мабуть, Павло», — думає пан Ігнац.

Але Ір іншої думки: він зіскакує з канапи і стурбовано нюхає двері, немов зачув когось чужого.

В сінях чути шарудіння. Чиясь рука шукає клямки, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з’являється якась постать в широкій шубі, обліпленій снігом та покропленій дощем.

— Хто там? — питає пан Ігнац, і на обличчі його виступають червоні плями.

— А ти вже забув мене, старий?.. — тихо й повільно відповідає голос.

Пан Ігнац зовсім бентежиться. Він начіплює на ніс пенсне, яке зараз же спадає, потім витягає з-під ліжка схожий на труну футляр, квапливо ховає в нього гітару і кладе на своє ліжко.

Тим часом гість скидає шубу і смушеву шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає крутити хвостом і з радісним скавучанням припадає до його ніг.

Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.

— Мені здається… — каже він, потираючи руки, — мені здається, що маю приємність…

Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.

— Стась… їй же богу!..

Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім’я мазь.

— Ха-ха-ха!.. — сміється пан Ігнац. — Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? — додає він, сильно ляпаючи його по спині. — Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…

Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.

— Ну, що ж у тебе, старий, чувати? — спитав гість. — Щось ти схуд, поблід…

— Навпаки, потроху набираю тіла.

— Посивів… Як же ти себе почуваєш?

— Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п’ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім