Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

далі панна Корнелія. — Це остання одежинка, і я хочу закінчити її нині ж.

— Дуже гарна льоля, — мовила Енн. — Я принесу моє власне шитво, і ми з вами гарно проведемо час тут удвох. Ви чудова кравчиня, панно Брайант.

— Так, я найкраща з тутешніх, — відповіла панна Корнелія, спокійно констатуючи факт. — Інакше й бути не могло. Я пошила більше льоль, ніж якби мала навіть сотню власних дітлахів, повірте мені! Це, напевно, дурниця — робити вишивку на льолі аж для восьмої дитини. Але, пані Блайт, рибонько, дитя не винне, що воно восьме, і я дуже хотіла, щоб і в нього була гарна одежина, так, наче воно справді люблене й дороге. Нікому воно, біднятко, не потрібне — саме тому я так ретельно й вишивала для нього всі речі.

— Будь-яке дитя пишалося б такою льолею, — мовила Енн, іще сильніше, аніж досі, відчуваючи, що панна Корнелія їй сподобається.

— Ви, мабуть, гадали, що я вже ніколи до вас не зайду, — вела далі панна Корнелія. — Але я була зайнята, бачте, — збирала врожай, а всі ці наймити — вони більше їдять, аніж працюють; типові чоловіки. Я хотіла прийти вчора, але пішла на похорон удови Родеріка Мак-Алістера. Хоча зранку мене здолала мігрень, і я боялася, що коли піду, то зіпсую собі все враження. Але їй було сто років, а я дала слово, що прийду на її похорон.

— Церемонія минула успішно? — поцікавилася Енн, завважуючи прочинені двері Гілбертового кабінету.

— Що? О, так, похорон був розкішний. Рідні в неї дуже багато. Процесія налічувала понад сто двадцять екіпажів. Було й зо два кумедних епізоди. Я гадала, що помру від сміху на вигляд старого Джо Бредшоу, котрий сам ані в Бога не вірує, ані до церкви не ходить, а тут виспівував «Спасенний в обіймах Ісуса» із таким завзяттям і втіхою. Він аж упивається власним співом, тому й ходить на всі похорони. Його жінка, бідолашна, співати охоти не мала — вона геть змучена хатньою працею. Старий Джо вряди-годи обіцяє купити їй подарунок, а натомість купує щоразу якусь сільськогосподарську машину. Хіба не типовий чоловік? Але чого ще сподіватися від чоловіка, що не ходить до жодної церкви, навіть до методистської? Я була дуже рада найпершої ж неділі після вашого приїзду бачити вас із молодим лікарем у пресвітеріанській церкві. Лікар для мене — і не лікар, якщо не пресвітеріанин.

— Минулої неділі ми були в методистській церкві, — підступно мовила Енн.

— Так, певно, лікареві Блайту доведеться часом відвідувати методистську церкву, щоб до нього зверталися ще й пацієнти-методисти.

— І нам сподобалася проповідь, — відважно заявила Енн. — А молитва методистського пастора була однією із найкрасивіших, які я чула.

— О, безперечно, молитися він уміє. Я не чула нікого, хто молився б краще за старого Саймона Бентлі, котрий завжди був або п’яний, або охочий напитися, і що п’яніший він був, то краще молився.

— Методистський пастор дуже вродливий, — мовила Енн, зважаючи на прочинені двері кабінету.

— Еге ж, церкву він собою прикрашає, — визнала панна Корнелія. — Але ж який манірний! І думає, неначе кожна дівчина, щойно погляне на нього, то вмить закохається — так, мовби методистський пастор, котрий весь час світами швендяє — це бозна-який скарб. А ви з молодим лікарем послухайте моєї поради й не спілкуйтеся так часто з методистами. Моє гасло: якщо ти пресвітеріанин — будь ним!

— Ви не вважаєте, що методисти підуть на небеса так само, як пресвітеріани? — серйозно запитала Енн.

— Це не нам вирішувати. Все в руках Господніх, — урочисто відказала панна Корнелія. — Але я не знатимуся з ними на землі, хай що мені, можливо, доведеться робити на небесах. Цей методистський пастор неодружений. У попереднього жінка була — то я дурнішого створіння ще й не бачила. Якось я сказала йому, що, перш ніж побратися з нею, він мав би зачекати, доки вона виросте. Він відказав, що хотів виховати її сам. Хіба не типовий чоловік?

— Важко збагнути, коли саме люди дорослішають, — засміялася Енн.

— Свята правда, рибонько. Дехто вже народжується мудрим, а хтось і до вісімдесяти не дорослішає, повірте мені! Така сама була пані Мак-Алістер — за все життя не виросла. І в сто років була не розумніша, аніж у десять.

— Може, тому вона й прожила так довго, — припустила Енн.

— Цілком можливо. Утім, я воліла би прожити п’ятдесят розумних літ, ніж сто дурних.

— Але подумайте, який нудний був би світ, якби в ньому жили всуціль розумні люди! — вигукнула Енн.

Панна Корнелія не принизилася до легковажної суперечки.

— Пані Мак-Алістер була з Мілгрейвів, а Мілгрейви всі були дурні. Її небіж, Ебенейзер Мілгрейв, багато років був безумний. Він уважав себе мертвим і сердився на жінку, що вона його не ховає. Я на її місці зробила б це.

На обличчі панни Корнелії застиг вираз похмурої рішучості, аж Енн майже уявила її з лопатою в руках.

— Невже ви не знаєте жодних добрих чоловіків, панно Брайант?

— Та знаю багатьох — отам, — відповіла панна Корнелія, махаючи рукою у відчинене вікно в напрямку невеличкого цвинтаря на церковному подвір’ї по той бік затоки.

— А живих, із плоті й крові? — наполягала Енн.

— Є кілька таких — просто щоб засвідчити, що Господь усемогутній, — неохоче визнала панна Корнелія. — Я не заперечую, що де-не-де можна знайти певного чоловіка — якщо тільки захопити його, поки він молодий, і поводитися з ним, як належить, і якщо мати добряче шмагала його в дитинстві — і виліпити з нього щось годяще. Ваш чоловік, судячи з того, що мені доводилося чути, непоганий. Напевно, — панна Корнелія зміряла Енн чіпким поглядом з-над окулярів, — ви вважаєте, що іншого такого немає в цілому світі?

— Немає, — упевнено підтвердила Енн.

— Ох, я таке вже чула від іншої молодиці, — зітхнула панна Корнелія. — Дженні Дін, коли віддавалася, теж думала, що іншого такого, як її чоловік, у цілому світі немає. Іншого такого справді не було — і добре, що не було, повірте мені! Він улаштував їй страхітливе життя, і вже залицявся до своєї другої жінки, коли бідолашна Дженні вмирала. Хіба не типовий чоловік? Але сподіваюся, рибонько, ваша певність виправдається краще. Про молодого лікаря всі доброї думки. Спершу я боялася, що буде інакше, бо тутешня громада не знала рівних лікареві Дейву. Хоча лікар Дейв був геть нетактовний — завжди говорив про мотузки в домах повішеників. Ну, та люди забували всі свої кривди, коли в них боліли шлунки. Душевний біль усіх турбує