Читати книгу - "Золота медаль"

щоб ніякої фальші не лишилось. А що ж, варто попрацювати. Хоч написати оповідання — великий труд, Ніно!

Юрій Юрійович вдивлявся у вічі учениці, немов хотів довідатись, чи глибоко западають їй у душу його слова, чи сприймає вона їх.

— Добре було б вам побувати на заняттях у літературній студії,— сказав учитель.— Є, знаєте, така студія початківців при Спілці радянських письменників.

— Як? У студії? — солодко і тривожно стукнуло серце.

Ніна не могла уявити, що вона піде в літстудію, якою керують письменники, побачить людей, твори яких читає весь народ.

Учитель помітив її замішання й усміхнувся.

— А що ж, я вірю у ваші літературні здібності. Ті ваші оповідання, які я читав у шкільному журналі, зовсім непогані. Це ще перші літературні вправи, але в них є живий вогник. Якщо хочете, я поговорю про вас у Спілці. Тільки мені хотілося б, щоб ви по-справжньому збагнули, яка це в нас могутня ідейна зброя — слово! Я так думаю, Ніно, що, мабуть, немає такої іншої зброї за своєю силою. І, знаєте, написати хорошу книгу — це дорівнює трудовому подвигу. Якщо вас не лякає самовіддана напружена праця, дерзайте! А я завжди буду радий допомогти вам.

Ніна вийшла з кімнати окрилена. Вона ще працюватиме над сюжетом і напише оповідання, з героями якого вже міцно здружилася. Вона побуває на заняттях літстудії, якою керують справжні письменники!

З цим почуттям великої радості Ніна пішла на піонерський збір у п’ятий клас — уперше пішла, як вожата загону.

Вона забула навіть про свої побоювання, забула про існування Миколи Сухопари й інших бешкетників, від яких можна було чекати каверзних витівок.

У коридорі Ніну зустріла Зінаїда Федорівна, керівник п’ятого класу. Це була ясноока жінка з такою лагідною й хорошою усмішкою, що кожному, хто розмовляв з нею, ставало на серці затишно і спокійно. Ця усмішка немов опромінювала її вже немолоде обличчя якоюсь весняною радістю, і Ніна зрозуміла, що вчителька навмисне чекала її, щоб підбадьорити і вдвох піти на збір.

З дверей класу визирнув якийсь школяр, за ним — другий, і в одну мить зникли.

— Чергові,— сказала усміхаючись Зінаїда Федорівна,— вас чекають. Хороші діти, я певна, що ви знайдете з ними спільну мову. Важливо відразу здружитись.

Вона відчинила двері, І Ніну раптом знову охопило колишнє хвилювання. Якимись не своїми, дерев’яними ногами вона ввійшла до класу, відчуваючи, яка вона низенька товстушка.

Вчителька відрекомендувала Ніну.

— Це ваша нова піонервожата, ви її знаєте, вона вже приходила до нас. Звати її Ніна, вона вчиться в десятому класі і цього року складатиме екзамени на атестат зрілості. Прийде час, і ви теж складете останній екзамен і попрощаєтеся з своєю школою.

Легкий смуток забринів у голосі Зінаїди Федорівни, ласкавими очима оглянула вона притихлих дітей і продовжувала говорити:

— Ви навіть і не помітите, як швидко промайнуть ваші шкільні роки. Хай же кожний із вас дасть собі слово, що буде зразковим піонером і вчитиметься так, щоб жодний день у школі не минув безслідно. Щоб не довелося жалкувати перед останнім екзаменом за свою неуважність на уроках, за погану поведінку. Бажаю ж вам, діти, цікавої роботи, любіть і шануйте свою нову вожату!

Вона вийшла з класу, і Ніна лишилась віч-на-віч з трьома десятками хлопців і дівчаток, які цікавими очима стежили за кожним її рухом.

Перші слова, які сказала Ніна, здались їй чужими, наче не вона сама їх вимовила, а хтось сторонній. Та з кожною хвилиною дівчина сміливішала, яснішали її думки, і незабаром зовсім минуло неприємне почуття якоїсь скованості.

Дивно було, що не хто інший, як Микола Сухопара, повернув Ніні впевненість і твердість. Тільки-но вожата почала говорити, як на задній парті зчинився шум. Виявилося, що Сухопара тягне за руку якусь дівчинку, та розчервонілася, мовчки пручається.

— Що сталось? — вихопилось у Ніни.— Навіщо... навіщо ти її тягнеш?

Сухопара, й оком не моргнувши, гукнув:

— А чому вона сіла поруч мене? Сидить тут... Заважає.

Ніна обурилась, та, стримуючись, спокійно запитала:

— А ти подумав про те, що вона теж піонерка, твоя однокласниця?

— Ну, то й що? — зухвало кинув Сухопара і вже навмисне ще раз смикнув дівчинку.

— Залиш її і сядь на першу парту! — наказала Ніна.

Але хлопчик і не поворухнувся.

— Не піду, мені й тут добре,— промовив він, зиркаючи спідлоба на вожату.

— Ти нам заважатимеш працювати,— сказала Ніна,— йди на першу парту.

Вона вже знала — Сухопара не послухається, і зараз станеться щось таке, що враз принизить її, зробить смішною перед усім загоном.

— А ви не вчителька, щоб наказувати! — гукнув Сухопара і з незалежним виглядом сів на своє місце на останній парті.

В класі враз залягла тиша. Ніна глянула на дітей і з ляком прочитала в їхніх очах не співчуття до себе, не осуд грубіянові, а вираз гострої цікавості — що, мовляв, тепер зробить нова вожата?

Це була критична хвилина. Ніна зібрала всю силу волі, щоб нічим не виявити свого хвилювання.

— Навіщо мені наказувати? — промовила вона.— Якщо заважатимеш, тебе враз утихомирять твої товариші-піонери. Ви ж усі хочете, щоб робота в загоні була цікавою й корисною? Щоб нікому не було нудно?

— Хочемо! — гукнув хтось із піонерів.

— Чуєш, Сухопара? Ти чіпляєшся до дівчинки, а вчишся, мабуть, гірше за неї?

Серед дітей наче війнув вітрець, і Ніна з радістю відчула, що напруженість зникла так само несподівано, як і з’явилась.

— У нього й двійка є! — гукнуло кілька голосів.

Сухопара пробурмотів:

— Ну й нехай!

Ніна звернулась до дівчинки:

— Як тебе звати?

— Оля Козуб.

— Ось що, Сухопара: щоб ти ніколи Олі Козуб не чіпав! Домовились? А зараз давайте вирішимо, як нам працювати.

Сухопара лишився на своєму місці, на останній парті, та Ніна відчула, що його осоромлено і що їй допомогли в цьому піонери, в яких ще хвилину тому, здавалось, вона не знайде підтримки.

Головою ради загону був Юхим Кочетков — стрункий худорлявий хлопчик з швидкими рухами, якого всі товариші звали чомусь Юша. Він був у високих чобітках, носив штани-галіфе й гімнастьорку, на зразок військової.

— Дозвольте звернутись,— сказав він Ніні.— Так у вас же, мабуть, є готовий план, як нам працювати?

Ніна хотіла вже розгорнути свій зошит, куди записала все, що надумала провести в загоні. Та в останню мить сказала:

— Ніякого плану в мене немає. Це було б зовсім нецікаво. Ми самі зараз складемо план, щоб робота в нашому загоні була найкращою!

Спочатку запанувала мовчанка. Видно було, що піонери звикли всю роботу в загоні провадити