Читати книгу - "Енн із Острова Принца Едварда"

забула, де саме. Якось тут стояла табором Чорна Варта — славетний шотландський полк, — і коли навесні солдати перетрушували солому в матрацах, насіння вересу впало на землю й проросло.

— Як гарно, — відповіла зачарована Енн.

— Ходімо додому по Спофорд-авеню, — запропонував Гілберт. — Подивимось на всі ті «розкішні домівки знаних багатіїв». Це найкрасивіша вулиця в Кінгспорті, і живуть там самі лише мільйонери.

— О, так, — підхопила Філ. — Енн, там є один страшенно чудовий будиночок, я так хочу тобі його показати. Його збудували не мільйонери, він там виріс, напевне, ще тоді, коли Спофорд-авеню була звичайною сільською вуличкою. Так, саме виріс — він не був там зведений. Усі інші тамтешні будинки такі нові й із дзеркальними вікнами, мені вони не подобаються, — а це просто будиночок мрії. Та ще його назва… Але зажди, сама все побачиш.

Вони вгледіли його, щойно вийшли з парку на оточений соснами пагорб. На самісінькій вершині, там, де Спофорд-авеню зливалася з путівцем, стояв невеличкий вибілений будиночок, обабіч котрого росли сосни, турботливо посплітавши гілля над низьким його дахом. Весь він був оповитий виноградом, і крізь його багряно-золоте листя проглядали зелені віконниці. А перед будиночком, за низькою кам’яною огорожею, розташувався садок. І попри жовтень, яскріли в садку прегарні старомодні квіти й кущі: глід, чагарниковий полин, лимонна вербена, бурячки, петунії, нагідки та хризантеми. Від воріт до будиночка пролягла вузенька цегляна доріжка, викладена «ялинкою». Будиночок і подвір’я мовби перенеслися на Спофорд-авеню із далекого села, та було в ньому щось таке, від чого найближчий його сусід, велетенський оточений газонами палац якогось тютюнового магната, здавався невимовно вульгарним і грубим. Адже, як завважила Філ, він був тут зведений, а не «виріс», невимушено й природно, і ця різниця впадала у вічі.

— Це наймиліший будиночок, який я бачила, — захоплено проказала Енн. — Я дивлюся на нього й знову відчуваю той самий приємний дитячий біль. Він миліший, певне, навіть за кам’яничку панни Лаванди.

— Я хочу, щоб ти звернула увагу на його назву, — мовила Філ. — Дивися, онде білими літерами на арці понад ворітьми — Дім Патті. Дивовижно, правда? Тим паче тут, поряд з усіма цими Сосновими Пагорбами, В’язовими Гаями та Ялівцевими Лісами. Дім Патті, треба ж таке! Я в захваті.

— А ти не знаєш, хто ця Патті? — запитала Прісцилла.

— Патті Спофорд: я дізналася, що саме так звуть його власницю. Вона мешкає тут зі своєю небогою вже кількасот років — ну, може, хіба трошечки менше. Енн, перебільшення — це ж лише політ поетичної фантазії. Мабуть, усе те заможне панство стільки разів намагалося його купити, бо він тепер коштує немалих грошенят. Але Патті не продається за жодних умов! Тут поза будинком є ще яблуневий сад — там, де мало бути заднє подвір’я. Ми його побачимо, коли пройдемо ще трохи далі. Справжній яблуневий сад на Спофорд-авеню!

— Сьогодні я мріятиму про Дім Патті, — мовила Енн. — Хтозна-чому я почуваюся так, наче й сама там живу. Цікаво, чи випаде нам колись зазирнути туди, всередину?

— Навряд, — відповіла Прісцилла.

Енн загадково всміхнулася.

— Так, навряд. Але я думаю, що це все-таки станеться. У мене дивне, незбагненне відчуття — чи то радше передчуття, що ми з Домом Патті ще познайомимося ближче.

Розділ 7

ЗНОВУ ВДОМА

Перші три тижні в Редмонді здавалися нескінченними; решта ж семестру промайнула, мов на крилах вітру. І ось, не встигли студенти ще й оговтатися, як на них уже чекала підготовка до зимових іспитів, що їх усі вони згодом більш чи менш успішно склали. Честь бути першими з різних предметів розділили між собою Енн, Гілберт і Філіппа; Прісцилла склала іспити пречудово, та й Чарлі Слоун здобув непогані оцінки, задерши кирпу так, мовби з усіх предметів мав найвищі бали.

— Аж не віриться, що завтра о цій порі я буду вже в Зелених Дахах, — казала Енн увечері напередодні від’їзду. — Але це правда. А ти, Філ, будеш у Болінброку, з Алеком та Алонзо.

— Я за ними скучила, — визнала Філ, надкушуючи шоколадну цукерку. — Вони гарні хлопці. А ще в мене там ліку не буде танцям, виїздам і різним усіляким розвагам. Ніколи не вибачу вам, королево Анно, що ви не їдете зі мною.

— Твоє «ніколи», Філ, означає рівно три дні. Так мило із твого боку було запросити мене, і я сама охоче поїду в Болінброк, але не зараз. Цього року мушу поїхати додому. Ти не уявляєш, як я всім серцем прагну знов опинитися там.

— Нудно ж тобі там буде, — зневажливо проказала Філ. — Раз чи двічі зберуться місцеві вишивальниці, і всі старі пліткарки патякатимуть про тебе у вічі й позаочі. Ти помреш там від самотності, дівчинко!

— В Ейвонлі? — щиро засміялася Енн.

— Їдьмо зі мною — і матимеш незабутні канікули. Болінброк гинутиме за тобою, королево Анно: у тебе такі розкішні коси, і вишуканий смак, і все, все! Ти така несхожа на інших. Матимеш там нечуваний успіх, і я погріюся в променях твоєї слави — «не ружа, та побіля ружі». Їдьмо зі мною, Енн.

— Змальовані тобою світські радощі надзвичайно спокусливі, Філ, але я протиставлю їм зовсім іншу картину. Я їду туди, де чекає на мене старий фермерський будиночок, колись зелений, а тепер сіруватий, оточений голими й безлистими яблуневими садами. А побіля нього жебонить струмок і росте смерековий ліс, де чути, як грають на арфах дощі й вітри. Є там і ставок — узимку сумний і замислено-сірий. А в будиночку двоє літніх жінок: одна висока й худа, інша гладка та низенька. І двійнята: бездоганно чемна Дора й Деві, котрого пані Лінд уважає за «кару Господню». Є в мене там і своя кімнатка на піддашші, де витають мрії і стоїть ліжко з великою, пухкою периною, що після матраца в пансіоні для мене буде справдешньою розкішшю. Що ти на це скажеш, Філ?

— Звучить страхітливо нудно, — скривилася Філіппа.

— Я забула додати ще один, найголовніший штрих. Там буде любов, Філ, — щира, ніжна любов, якої не знайти мені більш ніде в цілім світі. І вона чекатиме там на мене. Це перетворює мою картину на шедевр, — правда ж? — хай навіть барви на ній і не надто яскраві.

Філ відсунула коробку із цукерками, мовчки підвелася, підійшла до Енн і міцно обійняла її.

— Енн, я хочу бути такою, як ти, — серйозно мовила вона.

Наступного вечора на залізничній станції в Кармоді Енн зустріла Діана. Додому вони їхали вдвох попід глибоким, темним зоряним небом. Зі стежини, що вела