Читати книгу - "Я, Паштєт і Армія"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 23
Перейти на сторінку:
щоб дурь голови не бралася. Я в цей момент уже підходив до КПП, де містилося приймальне відділення, і зустрів відомий нам вірменський дует у білесеньких шкарпетках, що й відрізняло їх від решти населення. Вони пхали тачку з їжею, точніше, пхали її два лисі пацанчики, а Армен та Аваз ступали неспішною ходою три метри ззаду та вірменською смакували вчорашній похід до Марти: «Ай шмарат канаш ай шамас Марта, пістис да?!» — деякі слова, дякуючи інтернаціональності Вітчизни, випадали з мовного контексту та були зрозуміліші, ніж інші.

Ми порівнялись і потиснули руки. Граблі у цих двох були такі, ніби до них під’єднали шланги високого тиску від екскаватора, і вся сила гідравліки передалася на пальці.

— Слюшяй, Андрей, чєво у тєбя рука тонкая, а? — Армен завжди ставив мені одне й те саме запитання, я розцінював його, як комплімент, і не відповідав, а він не чекав відповіді.

Вірменів влаштовували до шпиталю чітко раз на рік, щоб робити ремонти. Кращих за них у цій сфері не було нікого. Тому чуваки знали — три місяці їм ніщо не загрожує. Вони жили у своє задоволення. І між тим неспішно робили ремонт, причому так, щоб через рік самим же переробляти.

Я пройшов далі, а з магазину виглянула продавщиця Люда з лицем, як у Наф-Нафа.

— Андрюш, ББ у сєбя?

— Да, Люд, а што?

— Скажи, я єму достала лєчьо, — так, ніби видала таємницю племені майя, вкрадливо сказала Люда та зникла в норі. Я прекрасно знав мотивацію. Люда давно набивалася на аудієнцію до Борісича, а його оперативна пам’ять була зайнята молодою медсестрою, яку він ще не встиг примостити на свою корягу справедливості, тож Люда, а також весь воєнторг в її особі страждали кожен по-своєму.

Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.

— Тф, чу, тф, ту, тф, тф-ту, ча, ту-тф…

У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із загального сонму людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал, і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:

— Нєврологія, забірай.

— Паштєт, — муркнув цей штемп собі під ніс, і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами — я звик, мене це вже не дивувало.

— Маус, — ще раз муркнув він, і затріщав ротом сольник із пісні Хербі Хенкока, під яку в той час вся країна танцювала брейк. Рідна душа, подумав я, хоч і шизік, у цьому я був переконаний однозначно.

— Павлов Сєргєй, карочє, називай мєня как хош, — нарешті хоч якось по-людськи заговорив Паштєт, бо то був він, герой нашого часу і нашої книжечки.

— Пашлі за мной, я Кузьма, Андрєй, називай как хош, — відповів я у тому ж стилі, й ми попленталися по симпатичних госпітальних алейках.

— Я — чєловєк із хіп-хопа, — знову озвався Паштєт, — я чітаю реп, іногда хажу босіком по Москвє.

Хвора тварина, промайнуло в мене в голові, і разом з тим виникла впевненість у тому, що наступні півтора роки будуть для мене аж ніяк не сумними.

Паштєт виявився потужним художником. Правда, він круто малював тільки мишей, а решта в нього виходила, як у всіх. Але для армії вистачало і миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він як раз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Слава Комунисичкой Парти и Совецкому Союза!».

До речі, смішним був не факт написання Паштєтом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів у цьому вигляді аж до мого дємбєля, і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу, і, подивившись впритул на роботу, яка в ширину займала з чотири метри, сказав: «Круто, чувак!».

Досить важко роздуплитися у граматиці перед полотном, площею з Бердичівський район. Ти лазиш по ньому, як мураха на аеродромі, буква від букви стоять на якихось гігантських відстанях. До того ж, потім плакат висів перед входом у шкірвенвідділення, де правив балом Віктор Броніславович, який не відносився до справжніх будівельників комуністичного майбутнього. Йому було плювати на цю граматику. Віктор Броніславович був одночасно і старшим медбратом, і просто батьком усіх нещасних, які потрапляли під його юрисдикцію. Всі наявні симптоми він лікував одним способом: чи на тілі мала місце висипка, чи герпес, чи лишай, ви чули одну відповідь — Абасци!

Якщо ж завдання видавалося вам неможливим з фізіологічних причин, ви чули — Пускай кто-то абасцит!

Все! Інших методів лікування у Броніславовича просто НЕ ІСНУВАЛО. В мене часом складалося враження, що він те «Абасци!» каже підсвідомо, незалежно від ситуації, просто — слово паразит, як багато хто вживає «знаєш» чи «тіпа». Мені подобався цей старший медбрат. Я бачився з ним нечасто, але коли приходив по роботі — приводив якогось нещасного із супутньою болячкою, зачасту в області кучерявості Андромеди, щоби той, переповнений надії на швидке спасіння, почув у відповідь одне вищезгадане слово — то завжди відчував якийсь дивний комфорт від перебування поряд. Маленький, шустрий, Броніславович ідеально підходив під опис педофіла, як їх зазвичай змальовують у дешевих детективних романах. Його лице постійно сіпалося, очі нервово вишукували чергову жертву. Він дивився на людей так, ніби хотів зазирнути їм під білизну, хоча це, напевно, було правдою, адже, дякуючи своїй професії, він змушував мужиків знімати труси частіше, ніж Ющенко говорив фразу «Слава Україні!». Незважаючи на це, він із непідробною цікавістю завжди розглядував те, що звідти випадало чи виглядало.

— Ого! Чєво ето Геннадій твой хмурий сєводня, — любовно роздивляючись вужик одного солдатика, майже впритул, носом до носа, так би мовити, Броніславович наділив його людським іменем. Часом він давав цьому органу чудернацькі назви, в залежності від того, які асоціації в нього при цьому виникали: «Спрячь Крєвєтку, побрєй Антона, зашкурь Єнота, достань Катовскава». Фантазія була рідною сестрою Броніславовича, причому виключно у цьому ракурсі, бо для решти випадків він був геть конкретний і малослівний — Абасци!

Я відійшов від основної лінії оповідання, змальовуючи портрет Броніславовича, щоб він якось достойно появився в наступному епізоді нашої притчі. Паштєт, дописавши свою єресь на полотні, яким можна було накрити дарницький вокзал, потягнув мене допомогти розвішати його над входом у царство старшого медбрата. Ми принесли його під кабінет, і я постукав:

— Да, да — почувся добре мені знайомий голос.

— Віктор Броніславовіч,

1 ... 13 14 15 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, Паштєт і Армія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, Паштєт і Армія"