Читати книгу - "Таємниця козацької шаблі"

дзеркала, на смішні натюрморти-обманки, якими колись розважався король із вельможним панством. Але її млоїло від згадки про Антипа, про свою угоду з ним — куди ж тепер їхати, де шукати шаблю? Правду казав Северин, вона по-дурному поквапилася з тією угодою…

— Яка розкіш! Який вид із вікон! Наталочко, ану-ж бо глянь! — захоплювалася мама.

Краєвид був незрівнянний. Туман розвіявся, і скільки сягало око, видніли сонячні ласкаві ниви, де-не-де мріло село, сяючи маківкою церкви. Гарна земля, заради такої варто було згромаджувати каміння, будувати замки, варто стояти на смерть, як ті триста під Берестечком. Згадка про козаків, про шаблю боляче кольнула Наталочку.

— Ти сьогодні украй розсіяна. Може, голодна? Бо майже не снідала, — сказала мама і звеліла йти до ресторанчику, щоб нагодувати дитину.

Проте в ресторан вони не потрапили.

— Вибачте, чи не ви розпитували екскурсоводів про шаблю? — перепинив їх на виході охоронець.

— Так, ми, — возрадувався тато, сподіваючись почути щось втішне.

— Мушу вас затримати. Щойно в музеї продав дорогий експонат, — сказав охоронець.

— Це вони, вони! — вигулькнула з-за його плеча музейна бабулька. — Дівчинка крутилася біля натюрморта, мені то не сподобалося. Тоді дивлюся — нема його! Зник! Серед білого дня!

— І ви підозрюєте нас? — спробував перервати її тато, червоніючи від обурення, проте бабулька так просто не переривалася.

— Цінна картина! Початок вісімнадцятого століття! Твір невідомого майстра! Недавно відреставрований! — гнівно вигукувала вона, і її схожі на кульбабовий пух кучерики біліли навколо голови, наче німб праведниці.

— Мушу вас затримати, — повторив охоронець. — Самі розумієте, картину потрібно вернути.

— Це надовго? — спитала мама приреченим голосом.

— Як вийде. Без потреби вас не триматимуть. Прошу, пройдіть за мною.

Наталочка на хвилинку сторопіла. Тільки цього бракувало — щоб їх заарештували! Ох, що за мандрівка, наче біг з перешкодами… Треба якось рятуватися. Вона нищечком сховалася за тата (на щастя, охоронець не помітив її маневрів), тоді ступнула крок назад і шуснула за одвірок. Тут зробила вигляд, ніби пильно роздивляється погруддя королеви Барбари. Вродлива була королева, але що чинити далі, як непомітно вибратись надвір? Погруддя оточила чергова група туристів, і екскурсовод став оповідати їм про загадкову й романтичну долю королеви. Наталочка замішалася між екскурсантів. Найкраще вийти разом з ними.

Хоча то вдасться не вельми скоро. Група переходила з зали до зали («Кахляна піч, вісімнадцяте століття… Камін Яна Собеського, чорний мармур…), Наталочка оглядала незліченні портрети Собеських, Даниловичів, Жевуських — останні походили від козацького сотника Ревухи, оглядала королівське ліжко з балдахіном, величезну, на всю залу, картину «Битва під Віднем» — у тій битві віденців виручив козак Юрій Кульчицький, за що дістав у нагороду мішки кави з турецького обозу і відкрив першу віденську кав’ярню… Срібло, паркети, шпалери, коштовні сліди, що їх залишила в давній княжій твердині польська шляхта українського замісу… Колишня аптека, бібліотека…

Ця екскурсія ніколи не закінчиться, у туристів тисяча питань, особливо у двох довготелесих студентів. Хоча іншим разом Наталочка й сама слухала б олеські історії, розвісивши вуха.

Х-ху, нарешті туристи вивалили в двір. Наталочка бочком посунулась до виходу, та ба: в брамі стояв охоронець. Вона позадкувала в «свою» групу. Туристів повели в підземелля (брр, вона по горло сита підземеллями, та краще вже це, ніж арешт).

Обдивилися скарбницю, криницю, тріщини від землетрусу в грубелезних мурах. Наталочці здалося, що маска чортика, вмурована над цямринням, глузливо підморгнула їй, достоту як Антипко, і їй стало ще тривожніше.

Далі туристи оглянули замкову кухню і стали прощатися з екскурсоводом. Наталочка визирнула на браму: охоронець стояв там само, наче вкопаний. Вийти було неможливо. Вона тихенько вернулася і лишилася в кухні сама. Це ж треба: в замку стільки залів, а їй, невеличкій дівчинці, нема де сховатися.

Над плитою висів закоптілий казан, такий завбільшки, що в ньому вмістилося б зо три Наталочки — музейний експонат, буде страшний скандал, якщо в нього залізти. Серед кухні стояв стіл з дерев’яними лавами, за ним громіздкий чорний сервант з багатьма дверцятами — теж, напевно, експонат, але що вдієш… Вона смикнула за крайні дверцята, і раптом разом з дверцятами відхилилася одна зі стійок серванта, відкривши хід у сусідню — у потайну! — кімнату. Клас! Оце те, що їй потрібно! Вона прослизнула, мов ящірка, і старанно зачинила за собою шафу.

Потайна кімната виявилася дещо дивною. Наталочка навіть сказала б, що то звичайний кабінет, якщо не зважати на склепінчасту стелю й вузькі вікна в товстелезних стінах. В ньому були ще одні двері — замкнені, вона це перевірила; посередині теж стояв стіл — письмовий і начебто не старовинний, на ньому стосики паперів, ручки, календар, телефон… Телефон! Наталочка прожогом схопила слухавку, в ній озвався зумер — телефон явно був сучасний, звичайнісінький. Вона набрала номер — яке щастя, що вчора встигла його запам’ятати! Почулися довгі гудки, а тоді саме той голос, який єдиний міг зарадити.

— Северине! Северине! Це ти? Северине, нас заарештували! — закричала Наталочка. — Северине, чуєш, загадка не про Олеський замок!

— Я це підозрював, — озвався Северин.

— Заарештували тата й маму, а я сховалася, — лопотіла Наталочка, поспішаючи все розповісти. — Тут пропала якась картина… Не уявляю, як звідси вибратися… — раптом вона з жахом почула, що в двері вставляють ключ. — Северине, сюди йдуть! Зараз мене теж заарештують! — і, перш ніж двері відчинилися, вона кинула слухавку.

Замість охоронців у дверях з’явився мирний на вигляд цивільний чоловік і здивовано звів брови:

Треба було викручуватися.

— А… а хто ви? — невпопад запитала Наталочка.

— Я директор музею, це мій кабінет, — він зиркнув на чорну шафу: — Допустимо, я здогадуюся, як ти сюди потрапила… Ти часом не та дівчинка, яку шукають по всьому замку?

Наталочку обсипало морозом: ось її й викрито!

— Ми не брали картину! Просто я на неї дивилася, але ми нічого не чіпали! — перелякано заторохтіла вона.

— Картина на місці, її ніхто не брав. Сталося прикре непорозуміння, — втомлено зітхнув директор. — Твої батьки хвилюються, де ти поділася.

Святий Боже, що вона чує? Невже вони на волі? І їй не загрожує ув’язнення?

Вона десять разів перепитала директора, чи картина таки знайшлася, і він десять разів повторив їй те саме. Тільки після цього Наталочка відважилася залишити його потайний кабінет. Вона вийшла в двері, ззовні абсолютно не замасковані, і побачила стурбованих батьків.

— Тату! Мамо! Вас випустили? — кинулася до них. Тато зрадів, мама розсердилася, бо перехвилювалася, хоча, звичайно, теж зраділа. Виявилося, що їх ніхто й не арештовував, просто хотіли з’ясувати обставини.

— Будь ласка, вибачте! Не знаю, що на