Читати книгу - "Таємниця козацької шаблі"

мене найшло, — метушилася коло них музейна бабулька. — Я точно бачила, що натюрморт пропав. Навіть павутинку зняла з того місця! Ніби гіпноз! Ніби наслано!

Наталочка кивнула: так і було. Чортик у підвалі підморгував їй неспроста.

— Ви часом не помітили кульгавого хлопця, елегантного, прилизаного, з двома горбочками на голові? — спитала вона музейну доглядачку.

— І бачила, і говорила з ним. Дуже вихований хлопець. Тоді глядь — пропав натюрморт! Ви не уявляєте, як я сполошилася! Бо наш музей уже колись пограбували… — вона стала розказувати довгу історію багаторічної давності про те, як у замку пропало кілька картин і як їх розшукували по всіх світах.

Наталочка багатозначно перезирнулася з батьками. Усе ясно. Цю пастку їм підлаштував Антип. Здогадався або й підслухав, що Руснаки заїдуть в Олесько, і підлаштував. Знов рахунок на його користь. На виграні не лишалося надії.

Врешті-решт Руснаки попрощалися з бабусею, — як тепер виявилося, дуже приязною, палкою захисницею старовини.

Але куди їм податися далі? Зайшли в ресторан, і смачний обід дещо підняв їм настрій.

— Гм, язичницький хрест… Чи мова не про давню фортецю Тустань? До неї на тих скелях було капище, — розмірковував тато, наминаючи гарячий борщ з грибними вушками.

Але мама вважала інакше.

— Не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав, — повторювала вона Антипкову загадку. — Схоже на Кам’янець-Подільський. Тамтешня фортеця — дуже твердий горіх.

— Тустань теж була незборима!

— А панни? Може, то вежі?

— Або скелі-шпичаки, на яких стояла Тустань! На них збереглися язичницькі знаки — от тобі й узорчасті жупани!

— Вежі теж можуть мати різьблені прикраси!

— А косий хрест? — боронив Тустань тато.

— А стрілець? Часом не пан Володийовський? Він загинув у Кам’янці! — відстоювала своє мама.

— Володийовський був не стрільцем, а фехтувальником.

— Та й невже ж не вмів стріляти? Такий знаменитий воїн!

Тустані бракувало стрільця. Кам’янцеві — косого хреста. І вже минав полудень.

Наталочка зважувала довго і старанно. Антип торочив про Кам’янець. Хоча його словам навряд чи варто вірити. Антипова загадка більше підходила до Кам’янця. Привидова підказка — до Тустані. Разом загадка з підказкою не в’язалися, хоч плач. Тільки ж плакати Наталочка не збиралася. І сидіти, як морква в грядці, вона теж не буде. Тож рубонула (або пан, або пропав):

— Їдьмо в Кам’янець!

Розділ 10, у якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди

Ех, мандрівочка-рідна тіточка! Так казали козаки. Чи, може, чумаки? Наталочка не знала, хто саме, але гарно вони казали. Машка летіла, як ластівка, лиш колеса шелестіли по асфальту.

— Дівчата, не хвилюйтеся! У машини ноги круглі — до Кам’янця вона вмить добіжить! — весело примовляв тато, тиснучи на газ.

Наталочка теж підбадьорилася. Ще не пізно, ще тільки полудень, і вона ще виграє в Антипка свій заклад. Головне — не хнюпити носа! Тримати удар, як казав Северин.

За Зборовом почався дощ.

За Тернополем прояснилося. Теплий асфальт запарував, а прямісінько над дорогою стала веселка.

— Є прикмета: хто пройде під веселкою, буде щасливий, — згадала мама.

— То їдьмо швидше! — заквапилася Наталочка, бо саме сьогодні дрібка щастя їм не завадила б.

Тато натис на газ і обігнав вантажівку, водій якої, галантно уступивши дорогу, посигналив їм і помахав рукою.

— Тату! Ти бачив? Це той же водій! З трактором, ой ні, ой гляньте: тепер він везе чорно-рябого бугая! Ми обганяли його, коли їхали з Києва, — залопотіла Наталочка, махаючи у відповідь руками, як вітряк.

— Отже, маємо знайомого попутника, — усміхнувся тато.

Машка намотувала кілометр за кілометром, а веселка все стояла попереду, мов розчинена райська брама.

У Микулинцях незрівнянно запахло свіжим хлібом. Довелося спинитися та купити гарячий калач. Наталочка відразу й захрумкотіла окрайцем.

За Теребовлею обігнали ту ж вантажівку. Все було майже так само, як тоді, коли Руснаки безжурно рушили в мандрівку. Так само Наталочка перелічувала річки:

— Сьогодні ми переїхали Золочівку, Стрипу, Серет і маленьку Гнізну, але на жодній не спинилися, бо дуже спішимо. А ще зовсім недалечко текла річка Золота Липа. Ото в ній би скупатися!

— Доню моя, для тебе воно зайве. За гобою без того золоті верби ростуть, де не повернешся, — зауважила мама.

Наталочка набурмосилася, але тільки на хвилечку: вони перемайнули край села Кобиловолоки, і дівчинка зайшлася сміхом:

— Ну й село, ха-ха! Тут кругом не назви, а шедеври! Кобиловолоки! Болязуби! Або Ракобовти! Або Паликорови! Ще краще Печихвости! Сміхота! Там що, живуть якісь хвостоїди?

— Та то, бачиш, козаки не раз хитрували. Заманювали вороже військо в таке місце, щоб воно не мало куди розбігтися, тоді бикам — головешку під хвіст, і оскаженіле стадо стоптувало ворогів до цурки, — пояснив тато. — Від того й Печихвости, і Паликорови.

— Он як…

Вона знов відчула легкий щем. І тут землю збито копитами козацьких коней. І тут, і скрізь, де вони їдуть. Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито… Скоріше б дістатися до Кам’янця та врятувати шаблю.

Дорога ставала чимраз веселіша: виписувала такі зигзаги, що тільки держись.

— Що воно? Ген попереду? — спитала мама, коли Машка вихопилася на черговий закрут.

На узбіччі стояли два авта, біля них мордовороти в чорних масках і… Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода.

— Бож-же ж мій, дорожній рекет! — вигукнув тато.

— Ого! Як у кіно!

— Негайно гальмуй! Повертай! Розвертайся! — перестрашилася мама.

— Пізно! Нас однак доженуть.

І раптом позаду засигналила вантажівка. То гречний водій, якого вони щойно обігнали, показував татові, щоб уступив дорогу. Тато збочив, пригальмовуючи, і вантажівка пронеслася вперед. Це справді було кіно! Вона пішла зустрічною смугою, вірніше, самим краєм її, де попри колоду лишилося трішечки не перегородженого асфальту, проте не вписалася, могутні колеса зачепили колоду, і тоді… Бугай ревнув, щось торохнуло, щось сяйнуло, мов сліпучий фонтан. То колода, описавши півколо, другим кінцем вгатила автомобіль мордоворотів простісінько в лобове скло, сипнувши осколками!

— Оце клас!

Вантажівка стрімко віддалялася. Дорога лежала вільна. Тато щосили натис на газ. З другого авта вискочили чоловік у чорному костюмі й екстравагантна дама з пекельно-червоним волоссям — то були старий чорт і чортова, себто Антипкова, мати. Обоє несамовито лементували. Машка зі свистом промчала мимо них. Наталочка аж підскакувала на сидінні і корчила в заднє скло усі, які вміла, глузливі гримаси, а її мама робила вигляд, що нічого не помічає.

Вантажівку вони догнали за кількома поворотами.

— За мене не хвилюйтеся, я тут неподалік повертаю в село, — гукнув їм гречний водій. — А ви пильнуйте, щоб бандюги не догнали вас на безлюдді.

Руснаки розпрощалися з ним, щонайщиріше