Читати книгу - "Вишневі усмішки. Заборонені твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я не знаю де!
– Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!
– Та нема!
– Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!
– Ой! Уже!
– Що вже?!
– Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив!
– От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці[49] служила! Паршивої риби не вдержиш!..
…Плиг-плиг-плиг! Поплавок.
– «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?
– Три вершки!
– Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од’їла! Як же тепер?
– А я не знаю!
– Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!
– О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?
– Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!
– Давай сантиметр! Почнемо від голови.
– Та то ти з хвоста починаєш!
– Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!
– Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!
– Не все тобі ’дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?
– Ну?!
– Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!
…Ходім додому!
Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню.
Вишневі усмішки київські
Чий Шевченко?
– Наш Шевченко!
– Ні, наш Шевченко!
– Та ні, таки наш Шевченко!
– Наш!
– Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
– Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти – їхній…
– Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і Бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете?
Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров…[50]
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути – раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і Богові в дар принести…
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все…
У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе!
Гуртом заревіли…
«Автодафе» – це тоді так звалась автокефалія.
Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих.
Далі…
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…
Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала,
Як на світі жити;
Розказує, як і вона
Колись дівувала
І як пана полюбила,
Покриткою стала.
І як стригою ходила,
Близнят породила.
……………………
Усе, було, розказує,
Але плачуть дівчата,
Та христяться, жахаються,
Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дів чата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.
Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі,
в своїй неволі…[51]
«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам,
Все богам та царям…[52]
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі…[53]
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…
* * *
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.
У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно…
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…
До графині Браницької[54] хоче дорівнятися…
……………………………….
Так чий він?
Правда, їхній?!
Київ
(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)
Високо передо мною
Старий Київ над Дніпром.
Та воно таки так…
І «високо», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»…
Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливним серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.
А Київ… Київ високо…
Київ – хароший…
Великий – це раз… Чепурний – це два… Певний себе – це три…
Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…
Кияни – народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…
– На Тургенєвську!
– 75!
– Та…
– Пуд вівса сто!
Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.
Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п’ятдесят, а сто…
Київ білий тепер. Більше – білий і м’який… «М’якості», мабуть, не менше, як аршин завтовшки…
І слизький, і блискучий Київ… І під ногами рипить…
А ще тижнів зо два – і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!
– Што будіть? Што тольки будіть?! – казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вишневі усмішки. Заборонені твори», після закриття браузера.
