Читати книгу - "Коли ти поруч"

запитати. Жінка померла ще до приїзду лікарів – це я знаю. Хлопцеві я намагалася допомогти, але, мені здається, травми не давали йому жодних шансів. Він теж загинув?

– Так. Було два трупи, але там дійсно були травми, несумісні з життям. Та ви молодець. Кажуть, ви боролися за їхнє життя до останнього?

– Принаймні, намагалася. А інші як? Як дитина?

– У дитини черепно-мозкова травма. Зараз хлопчик у реанімації, але його життю вже нічого не загрожує. Ви зробили диво, прямо вихоплюючи з лап смерті цих людей. Їм тепер доведеться все життя молитися за ваше здоров’я і святкувати два дні народження.

– А як чоловік, у котрого, як я припустила, був травмований хребет?

– Він теж буде вам зобов’язаний. У нього тріщини на хребті. Якби хтось підняв його і всадовив чи сам він підвівся в гарячці, то залишився б інвалідом на все життя. Ви правильно зробили, що поклали його на рівну поверхню й не давали йому рухатися.

– Мені допомагали люди з ринку. Сама б я з ним не впоралася – дуже великий, сильний і важкий. З ним була молода жінка…

– Його дружина.

– Шкода, що вона не вижила.

– Звичайно.

– А чоловіки, які були затиснуті в машині? Як вони?

– Нормальні післяопераційні хворі. Вам залишилося запитати, як ваш наречений, – сказав лікар і раптово відчув якісь ревнощі.

Даринка знов опустила очі й тихо запитала:

– З ним, сподіваюся, все нормально?

– Загіпсований і прикутий до ліжка, але на деякий час. До вашого весілля буде здоровий повністю і станцює чечітку.

– Яку чечітку? – засміялася Даринка. – Це ви вже навигадували. Льоша народився ведмедем, а вони, як відомо, не вміють танцювати.

– Не скажіть. У циган вони танцюють.

– Як танцюють? – запитала Даша і звела на лікаря свої сині, як глибокі озера, очі.

– На задніх лапах. Як іще?

Даринка знову засміялася, і Віталію Степановичу було приємно чути її чистий, щирий сміх і дивитися на маленькі ямочки на щоках. Він зрозумів, чому Олексій говорив з такою гордістю про своє майбутнє весілля з цією дівчиною. З нею було легко і просто. І не треба добирати якісь особливі слова, прикидатися і робити гарні жести. У ній уміло зійшлися і дитяча сором’язливість, і боязкість, і жіночність, і непомітна природна краса. Навіть злипле, забруднене кров’ю волосся, заклеєний пластиром лоб і втома на обличчі її не псували, а робили ще природнішою та приємнішою.

«Якби я зустрів таку дівчину…» – промайнула думка в голові Віталія Степановича, і він тяжко зітхнув.

– У вас стомлений вигляд, лікарю, – серйозно сказала Даша.

– А що вдієш? Іноді бувають спокійні зміни, а іншим разом… Ваш хлопець пишається вами і любить вас.

– Справді? – Даринка кинула на лікаря свій наївний погляд дитини та її щоки знову залила фарба.

– Він запитував про вас.

– Як ви думаєте, у мене залишиться великий шрам? – Даша легенько доторкнулася кінчиками пальців до пластиру. – На руці шрами мене не так турбують, а ось на лобі…

– Красу нічим не зіпсуєш, – пожартував Віталій Степанович.

– Лікарю, а коли я зможу піти додому?

– Хочеться додому?

– Страшенно хочеться!

– Завтра подивимося. Якщо буде все нормально, то зможете доліковуватися вдома.

– Це добре, – усміхнулася Даринка.

– Коли що треба – звертайтеся.

– Дякую.

Віталій Степанович, човгаючи капцями, потяг ноги до робочого кабінету. Йому вистачило сил, щоб набрати води в чайник і ввімкнути його.

– Традиція є традиція, – пробурчав він собі під ніс, глянувши на годинник. Із хвилини на хвилину мав підійти Іван Іванович і змінити його. Чоловік важко сів у глибоке крісло, витягнув втомлені ноги і прикрив очі…

– Вітаю тебе, колего, – голос Івана Івановича вивів його з напівсну.

– Доброго вечора, Іване Івановичу, – підхопився з крісла Віталій, простягаючи руку для вітання.

– Чув, чув, що тут скоїлося.

– Вже?

– Так, дівчата з приймального покою ледве на ногах тримаються. Вони мені коротко повідомили про аварію. Ну, давай, розповідай. Тільки май на увазі, сьогодні, в порушення традиції, я буду розливати чай і навіть нагодую тебе домашніми пиріжками.

– Хто їх робив?

– Сусідка, що матір доглядає, – відповів Іван Іванович і виклав на тарілку великі, пишні, з рум’яною скоринкою, апетитні пиріжки. Віталій проковтнув слину, тільки зараз згадавши, що нічого не їв уже добу.

Вислухавши розповідь молодого лікаря, Іван Іванович подумав: «Ось тепер мені вже можна йти на пенсію і купувати гарну вудку».

Частина II

Розділ 9

Даринка викликала таксі, щоб дістатися з лікарні додому. Раніше вона ніколи б не дозволила собі розкіш їхати в таксі з Кременчука до Дніпропетровська, але зараз їй було соромно в такому вигляді навіть сідати в автівку. Сукня подерта на шматки з плямами засохлої крові, волосся розкуйовджене, забруднене і злипле, на лобі – пластир, на руках – пов’язки.

– Як із фронту, – посміхнувся таксист.

– Майже. Після аварії, – виправдовуючись за свій пошарпаний вигляд, сказала Даша.

– Це не з тієї, що трапилася вчора за містом?

– Напевно.

– Кажуть, там було пекло.

– Це точно.

– Все місто гуде про це. З чуток, є двоє загиблих. Це правда чи тільки чутки?

– Правда. Молодий хлопець і дівчина.

– Треба ж! А ще базікають, що там була маленька дитина. Як вона?

– Лікар сказав, що видряпається.

– Це добре. Нехай дорослі в чомусь винні, десь згрішили, комусь щось погане побажали, а дитина? Вона чим завинила? Адже вона світу білого ще не бачила, – розмірковував балакучий таксист. – Навіщо ж її карати? Нехай живе. Адже так?

Даринка ствердно кивнула.

– А ще ходять чутки, що на місці аварії була медсестра, яка всіх за життя тримала, доки не приїхала «швидка». Правда?

– Правда, – відповіла Даша і відчула, як знову зрадницьки почали палати щоки. – І звідки вам усе відомо?

– Ну, почнімо з того, що новини у місті першими завжди дізнаються таксисти. А потім, у мене друг на місцевому телебаченні працює, а вони, ці телевізійники, якщо де щось сталося, встигають на крок попереду всіх бігти. Вони знімали місце аварії, але людей уже в той час там не було.

– Зрозуміло.

Таксист трохи помовчав, але потім, не витримавши довгої паузи, мовив:

– Треба ж таке! Кажуть, сестричка сама поранена вся, а рятувала людей, як навіжена! Уявляєш, коли приїхала «швидка», вона передала лікарям у руки дитину, а сама звалилася, мов сніп. Ось на таких людях тримається земля.

Даша про себе посміхнулася і сказала:

– Вона просто виконувала свій обов’язок.

– Ну, не скажи! – обурився таксист. – Інша б розгубилася й сиділа, розпустивши соплі. А ця… Ти її бачила?

– Бачила.

– І яка вона?

– Звичайне дівчисько, – відповіла Даринка і