Читати книгу - "Гайдамаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та й не доказала, скрикнула не своїм голосом, бо десь розлігся такий виляск, що аж за озером одлунало... Скрикнула не своїм голосом, кинулась до мене, до Катрі, схопила, притулила... Збіліла, як хустка, хоче щось промовити-не здола.
- Се десь пугою виляснуло, - каже Катря. Та, вислизнувши з тітчиних рук, до дверей:
- Подивлюсь, чи не з панського двора до нас їдуть, - і зникла.
А я за Катрею... А тітка Мокрина за мною, вхопила, не пуска.
- Катре! Катре! - гукає.
- Та чого ви так налякалися того виляска! - кажу (хоч почувши, сам трохи іздригнувсь). - Се хтось їде та пугою виляснув.
Не слухає, та все гука:
- Катре! Катре! Де вона поділася?
- Ось я, - одгукується Катря і вийшла з гущавини.
- Се десь далеко, - каже. - Округи тихо і нікого нема...
І справді, округи тихо і нікого нема.
- Проте наче зблизька виляснуло, - кажу.
- Се нам так почулося, - упевняє.
VII
Минув тиждень.
- Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, - кажу тітці, - а вони й забарились...
- От се молодиця! От се вітролетка! - свариться тітка. - Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що...
- А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно... - кажу.
- От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки...
- А з Бобриків знов поголосок... погромили там панську пасіку...
- То все брехенька, мій голубе...
- А ви ж самі вчора казали батькові...
- То що, що казала? От, казала, яке базікають.
- Ні, ви казали: ой, лишенько...
- Ой дитино, який же ти морочливий! Не слухаєш мене, журиш мене... Кажу, не турбуйся... І ти, Катрусю (до Катрі), не турбуйся.
- Я, тіточко, не турбуюсь, - одказує Катря.
- А чому раз у раз вибігаєш з хати? - глузую, - та прислухаєш, та виглядаєш? Мабуть, неправда?
- Тобі, мабуть, вменило, братіку...
- Ти не ходи далеко, голубко, - приказує тітка Катрі.
Я зараз чіплятись:
- А ви ж запевняєте, що гайдамаків нема, то чому не ходити?
- Ой Матвійку, Матвійку, журиш ти мене! - зітха тітка. - Чого б то вони мали по лісі блукати? Вона вишиватиме... Правда, Катре?
- Вишиватиму, тіточко...
- Ой Матвійку. Якби ти такий слухняний, як Катря...
А мене наче душить в хаті - тільки я дихаю, як вирвуся у пущу. Хоч оглядаюсь, а часом і добренько стрепенусь, сполохнусь, а таки никаю та никаю, та все наче чогось сподіваюся...
Минув і другий тиждень. Скрізь тихо, усе гаразд: пан усе залицяється та сватається, то з панського двору жодної новини - лихо поки що спить, Катря оздоровіла - тепер вже і тітка не пита, чи здужа, бо дівчина літа, як на крилах, робить, співаючи, а очі як різдвяні зорі... Настигли суниці, почали червоніть полуниці, розвеселяючи тітку - аби часинка - вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та в’яже у пучечки, та сипле на загнітку, сушить і в’ялить і на згагу, і на хрипоту, і на гризь, і на захолоду, і на вареники, та любує: «Ой, та й рясні! Ой, да виборні!» До того і годинка в Бога, - ані хмарочки. Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде, - то тиха...
Того останнього тижня якось разом почали до нас люди учащати. Під нашою пущею саме одбували косовицю і, сподіваючись молодика, дуже поспішалися, щоб заблаговрем’я у стоги вкидати. Ще на світ не займається, а вже коси крещуть, як блискавиці, не вгавають косарі і до вечора. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. А батько наче забув панський загад - прийма усіх. Посідають де-небудь оддалік хати і чи радяться, чи що... А далі почали вчащати поруч з нашими чорноставськими і чужесільні люди: то з Кривчуків, то з Зарубинець, приходять і з Книшівки, і з Очеретного. Став одвідувати і Овдій Чубатий, що, мовляла його жінка Мелася, наче прикипів у своїй Дрочиловській пущі. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають... Голос, як дзвін, хоч слово не хапливе, а розважне. Чую, каже батькові, - найпридобніш буде оборудувати на Ляховому шпилю - побачать в Кривчуках і в Шатрищах; а з Кривчуковської кручі дамо гасло аж у Водолаги.
- А ми з Степової погаслуємо у Розкопаньці, - каже Максим...
Степова - то висока, спичаста могила за Чорноставом, а Ляхів шпиль висився понад усією округою в кінець Дрочиловської пущі.
Когось дожидають. Чи ж тих, мовляв, гайдамаків? Хоч я й смажив собі голову, безскутешне мізкую. Чи що собі замишляють старші, і в чім тут сила, а проте у своїх дитячих забавках кохався. Втоплюся у розвагу, а навернеться бавильце, то й забув.
Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гайдамаки», після закриття браузера.