Читати книгу - "Мантра-омана"

дощем нічної бруківки.

Але воно торкається. А далі — нічого. Цілковите затемнення.

Затемнення

1

На ранок ти знов прокидаєшся у своєму ліжку. У калюжі крові. Ти обережно переводиш подих. Жива. І стіни не зсунулись. А кров — це, звісно (як завжди, несподівано), почалися місячні. Та замість клятого ПМС — якась дивна полегкість у всьому тілі, наче вночі ти перетворилася на пушинку. Знала б — щоночі стрибала б із тих хмарочосів. А потім запатентувала б оті польоти, як цілющі ліки від ПМС. Мільйонів би назаробляла…

Та для початку ти абияк вибираєшся з тієї липкої й гарячої ще калюжі і йдеш до ванної усю ту катастрофу ліквідовувати. Краєм свідомості зауважуєш, що крові начебто забагато навіть як для найрясніших (чотири краплини на упаковці «тампаксів») місячних.

Уздрівши таку тебе, кіт чомусь сичить, відскакує і прожогом вилітає у напівпрочинену кватирку. Плющем, повитим балконами, він, наче ошпарена білка, хвилясто струменить униз. Злякався, паскуда? А сам що, красунчик, так? Однак його слід уже звився і застиг. Паскуда.

Ти втішаєш себе тим, що й Софі Лорен, певно, зранку не виглядає, як Софі Лорен. Особливо у ТАКІ дні. Та до дзеркала зазирати поки не наважуєшся. А кіт повернеться. Бо це вже не вперше. Йому й раніше щось робилося і він тікав. Виконувати святу місію продовження роду котячого.

А зупинившись під пружними струменями душу, раптом підстерігаєш себе на думці, що не пам’ятаєш, які слова сказав тобі Ловець Снів. Вони знищили тебе й спустошили минулої ночі, це відчуття так до решти тебе й не покинуло, лишивши присмак чогось… страхітливо невиправного, — мабуть, отак тільки й можна змалювати ту мить, коли ти їх почула. А потім випарувались.

То що ж він сказав? Ти жодного слова не можеш пригадати, проте усвідомлюєш, що тебе налякала якась до смішного буденна фраза, що нею люди обмінюються по мільйону разів на день. Що то було?

Іди на фіг?

Ти — безсоромна шльондра?

Як дійти до бібліотеки?

Іди на фіг. Загорнувшись у пухнастий рушник, вертаєшся до спальні, аби стягти з ліжка закривавлену після сну постіль і закинути її до старенької (треба купити нову) пралки. В пам’яті лементом зразкової домогосподарки зринає рекламний ролик:

О БОЖЕ! ЯК УСЕ ЦЕ ВІДІПРАТИ?!.

Не бійся. Зараз до тебе у вікно заскочить Пральний Супермен і скаже:

«АРІЕЛЬ» ЗДОЛАЄ ВСЕ!

Або ні. Не так. То був інший Супермен, не з нашої чарівної казки. Бо наш заходить через двері:

ВИ ВСЕ ЩЕ НЕ КОРИСТУЄТЕСЬ «ТАЙДОМ»?

ТОДІ МИ ЙДЕМО ДО ВАС!

Але цей теж від погроз до дії переходити не поспішає. Тож ти вирішуєш засипати в шухлядку пральної машини тайду, арієлю і приправити усе те галою з бонуксом та сіланом (морозна свіжість) вкупі. Такий собі гримуче-побутовий коктейль. Щоб уже напевне. І отоді на твоїй новенькій шовково-атласній постілі (знахідка для гейші) не залишиться жодної плями крові!

Стривай. А ти певна, що вона там є? Зупиняєшся. Розорене ліжко нечесно сяє порожньою чистотою. Відгорнувши ковдру, ти до болю, до ріжучих спалахів в очах роздивляєшся простирадло. Крові немає.

І ти розгублено завмираєш, не в змозі відірвати намагніченого погляду од незаймано-чистої постілі (знахідка для гейші). Куди, в біса, поділися місячні? А може, їх взагалі там не було? Бо після того, як ти вибралася із ванної, з тебе не впало жодної краплі крові…

Здалося. Калюжа крові — ото вигадала! А що ж тоді бачив кіт? Ні, тобі просто здалося. І йому, зрадникові, також. Зрештою, не поспи ще тиждень — і не таке примариться.

— Привіт, — на твоїй кухні п’є каву біляве (на вигляд шістнадцятирічне) хлопченя у розтягнутому светрі, мішкуватих штанях та глибокими, просто неймовірно глибокими темно-синіми колами довкруг живих карих очей. — Як справи?

— Та нічо, — ти прямуєш до кавника, аби й собі налити кимось дбайливо звареної кави. — Хіба що місячні хрінзна, чи почалися, та кіт утік…

СТОП! ХТО ВІН ТАКИЙ І ВІДКІЛЯ ТУТ УЗЯВСЯ?

Горнятко кави падає з твоїх рук. Хлопченя зривається з місця і його необачно перекинута кава теж потворно-коричнево розповзається підлогою.

— Ти мене бачиш? — підскакує і хапає тебе за руки. — І ти відповіла на моє запитання?..

— Не смішно! — відштовхнувши його, ти тісніше замотуєшся в рушник і втрачаєш почуття гумору.

— Ні-ні, скажи, ти мене бачиш? — і підстрибує довкола тебе, як затятий коник-стрибунець із повчальної байки дідуся Крилова.

— Може, тому, що ти стовбичиш посеред моєї хати? — зачудовано відповідаєш на його дурнувате питання. — Оце набралася звечора! Послухай, ми часом не переспали?

— Та ні.

— Це добре, — полегшено переводиш подих. І насторожено. — Але тоді ти, вочевидь, грабіжник?

— Так, — а тепер його черга познущатися. — Прийшов красти твою огидну каву і порожній холодильник.

— Ну, все, з мене досить! Не знаю, як ти тут опинився, але вимітайся!

— ЯК ОПИНИВСЯ? — схоже, він справді здивований — сині кола довкруг його очей стають ще помітнішими. — Я тобі що, кіт чи акробат, аби видертись на четвертий поверх?..

— А хто вас, тих збоченців, знає? — ти рішуче прямуєш до спальні — збиратися на роботу, де на тебе з нетерпінням чекають «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» та розлючений, як чорт, Андрій. Грюкаєш за собою дверима. Починаєш вдягатися: — Коли повернусь, щоб і сліду твого тут не залишилось!

Малий шкребеться у двері. Зрештою відчиняєш — вже вбрана у пристойну ділову сукню, із зачіскою та на підборах:

— Ну чого тобі? Грошей на таксі?

— Не треба грошей. Я — привид. І оскільки від сьогодні ти мене бачиш, то дозволь тебе привітати. Ти померла.

2

Ти померла. Тебе знайшли біля підніжжя п’ятизіркового велетня готелю. Це було неважко — ти впала просто до ніг нігерійському дипломатові, що саме виходив у супроводі почту із парадних дверей. Мабуть, він більше ніколи не схоче навідуватись до твоєї країни…

Під вереск і зойк сирен з’являється карета «швидкої». Лише для того, аби констатувати твою смерть і зішкребти твоє тіло з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть). Хтось із перехожих азартно знімає все те дійство на камеру мобільного телефону — щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу. А наляканий охоронець (той самий, що застукав вас із Ловцем на даху, як школярів) так само налякано розповідає про твою смерть:

— Та вона точно була божевільна! Розмовляла з кимось, хоча на даху була сама, я вам точно кажу! А потім шугонула собі вниз…