Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

мовчки підійшов Нечай і висипав із сорочки кількадесят величезних раків. Заходився натягувати шаровари.

– Дивно сіє, – озвався ієромонах, – столь крихітне плесо водяне, акі калюжа на весняному шляху, а скільки в ній тварі Божої плодиться! Благодатний се край, воістину благодатний!

– Це ще що, отче, тут у нас сила різної звірини водиться. А що вже у плавнях! А у Дніпрі! Сам от осетра руками упіймав, то троє не могли на берег виволокти. їй-бо не брешу! Конем зачіпляли, – відповів йому Васюк Зоря.

– Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентій, – а все ж пустиня. Немає тут людини, не проживає. Стогне душа православна під п'ятою римської церкви, взиває до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи свої. Проклято в обителі сій.

– Дике Поле… – дивлячись на танцюючі язики полум'я, протягнув Макогін.

– Чому проклято, отче? – не зрозумів Іван.

– Та нічого воно не проклято! – відмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так і чигають іроди. Ну нічого, ще подивимося… Вони й зараз не так вільно себе тут почувають, як раніше. Бувало, дід розповідав, табуни свої у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.

– А на біса? – обізвався Місюрка. – Щоб пани свої фільварки тут заклали і ярмо тобі на шию натягли?!

– Мені? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться!

– Магометанин єсть суть од диявола, ворога людського, – підняв палець угору Інокентій, – брань з ним має чинити всяк православний, іже архангели з бісами і тьмою брань чинять.

– А тобі, пане Місюрко, бачу, міцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Місюрку мовчазний Макогін.

– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.

– На те й вона, Січ-матінка, – вишкірився Васюк Зоря.

– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далі Макогін, – часом не гірші за братів-християн.

– Богохульствует! – отець Інокентій грізно подивився на Кіндрата.

– Це як хто бачить, – не здавався Макогін, – тільки з ними часом легше порозумітися, аніж з ляхами. Я от вісім років короні служив, за них, собак, груди підставляв, а яка за те дяка? Виписали з реєстру, і діло з кінцем. Іди, козаче, під пана… Дзуськи!

Іван насторожився.

– Ти в якому полку служив, Кіндрате? – запитав він трохи згодом.

– У Брацлавському, тобі що?

– У Брацлавському! – зрадів Богун. – Може, знаєш такого – Омелько Чорний? Він Вороновицької сотні був козак. Уже п'ять років, як до вас на Низ подався, і ні слуху ні духу.

– Омелько Чорний? – Макогін замислився. – Ні, не чув. За п'ять років багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?

– Ні, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять років – великий шмат часу. Он гетьманів одних скільки помінялося, кошових… Буває, часом через кілька місяців на Січ повернешся, глипаєш – через одного незнайомі. Слава, вона крівцю полюбляє.

Іван мовчав. Вірити в те, що Омелько загинув, йому не хотілося. Тоді чому ж пропав, чому жодної звістки не подав за стільки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять років вважалися надзвичайно великим терміном.

Але все ж відсутність звісток від козака була цілком зрозумілою. Ляхи мало від люті не луснули, коли він утік, застреливши шляхтича. Відстояти хутір для Федора Богуна тоді коштувало неймовірних зусиль, безкінечних подорожей до Кальника і Брацлава, та багатьох нових сивин. Допомогло, урешті-решт, лише заступництво Стефана Хмелецького. Цей благородний чоловік і справжній шляхтич цінував своїх підлеглих за мужність, силу духу і військову майстерність, а не за польське походження і католицьке віросповідання. Він добре пам'ятав Білоцерківську битву, хорунжого Богуна та його відданість. Тож без зайвих запитань взявся владнати справу із Замойським, і скоро все було вирішено. На деякий час старостинські посіпаки забули дорогу до Богунового хутора. Але про Омелька не забували. Розпитували по околицях, по містечках та селах. Так, мовляв, і так, чи ніде не з'являвся бува козак з розрубаним колись носом, рубцями від опіків на шиї та без одного вуха. Добрі люди розповідали про ті розпитування Богунові, тож він про все знав. А от зрадника на хуторі так і не знайшли. Скільки не придивлялися Богун з Охріменком до навколишніх, так і не могли зрозуміти, хто підказав тоді Рудницькому, де шукати Омелька. Врешті махнули рукою, Бог скарає… Коли Іванові виповнилося дев'ятнадцять, Федір благословив сина, вивів зі стайні найкращого жеребця, зняв зі стіни коштовну турецьку шаблю, укритий срібною чеканкою англійський мушкет і пару пістолетів, сказавши такі слова:

– Як міг, доглядав я тебе, Іване. Чому зміг, навчив. Настала пора на Січ тобі вирушати, науки та слави козацької добувати. Знай: сила та воля або мед п'є, або кайдани тре. Дивись тепер сам, як по правді на світі жити. Дасть Бог – повернешся славним лицарем, а ні… На все Божа воля. Яким шляхом пройшов я, такий уготовано і тобі.

III

На шостий день подорожі безмежними просторами запорізьких вольностей мандрівники нарешті наблизилися до долини, серед якої ніс свої води Дніпро. Ще за кілька верст з верхівки безіменної могили побачили широку, порізану затонами і островами стрічку древнього Славути-Борисфена. Там, у далечині, лежав укритий імлою острів Томаківка, за ним, нижче по течії, трохи менший – Бучки. А праворуч, закрита поки що від мандрівників високими очеретами плавнів, мала знаходитися Січ.

У той час козацька столиця стояла на правому березі Дніпра, в урочищі Микитин Ріг. Як казковий Фенікс, палала вона багато разів до цієї пори і пізніше. І повставала із згарищ. Хортиця, Томаківка, Базавлук, Микитин Ріг, Чортомлик, Підпільна… Де тепер ти, славо козацька? Довго гуляла степами, била татар, лякала турків, пускала лядської крові. Викохала Хмельницького, застогнала від кривавих пазурів Петра і сконала, добита Катериною. Але й тоді не скінчилася наруга! Прийшли інші, розкопали могили, розмили кістки козацькі струменями дніпрогесів. Навіть велич Дніпрових порогів утопили у воді, як топили в крові найменші натяки на здоровий глузд. І дійшов до нас, прапотомків, лише сірий та безликий Нікополь, у якому вже мало хто й знає, що жиє там, де колись стояла славна Микитинорізька Січ…

Коні, відчувши близький відпочинок, пішли дещо жвавіше. Змінилися і краєвиди. Позаду залишилися безлюдні версти Дикого Поля. То тут то там можна було помітити людей або ознаки їхньої присутності. Широкими ділянками лежали викошені на сіно трави, розходилися врізнобіч биті дороги та стежки. Невеликими табунцями паслися коні, чути було спів та голоси. Дорогою мандрівники обігнали десяток важких возів ущерть завантажених мішками з мукою і вкритих просмоленою парусиною. Назустріч пройшов обоз, від якого в носі