Читати книгу - "Мати все"

материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?.. Та ні! За це варто поборотися!

Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.

Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі — мати передала — брюки і блузу. Поверх — жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.

— Дайте допоможу вам, пані Лідо, — не втрималася Зоряна.

— Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…

Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.

— Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.

Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» — усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба — ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами — у те листя, вітер… А далі куди?

Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»… Стас?

Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.

Кроків п'ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.

Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася — до Стаса… до матері…

Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї — голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.

Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.

— Стасику… Почекай. Тільки хвилину…

Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:

— Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…

І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.

— Стасику, Стасику… — стукала у скло.

Автівка рвучко зупинилася. Ліда непевним рухом відчинила дверцята, сіла поряд із чоловіком. Він мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть із лікарняного двору.

А на порозі… з пакетом Лідиних речей стояла ошелешена Зоряна.

— Пані Лідо… — тільки й змогла прошепотіти.

Ліда ввійшла до вітальні й побачила розтрощене дитяче ліжечко. «Бідний Стас… — заплакала подумки. — Бідна я… Бідні ми, нещасні…» Притулилася до стіни, та застигнути надовго не вийшло — слабкі ще ноги тремтіли. Опустилася в крісло. Навіщо він розбив ліжечко і лишив посеред кімнати? Він… не змирився з утратою? Не простив? Покине?

Стас замкнувся у ванній, — довгу годину все товкся, шукав діла. Поголився. Заліз під душ. Дер жорсткою мочалкою тіло, наче до кісток треба. Він хоче… Хоче зберегти Ліду! І всі ці дні, поки її не було поруч, поки сам по собі… Так чітко уявив: він забере її додому, вони поплачуть разом — він і до ванної зараз ускочив, бо раптом відчув, як сльози підступають! — а потім обніме і скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Ліда просто довіриться йому. І все вийде. Та коли на лікарняному дворі побачив Іветту — плани хитнулися під її холодним поглядом і завалилися, коли Ліда побігла не до нього — до матері. «Усе марно, марно…» — дратувався і все дер мочалкою голе тіло.

Урешті сів на унітаз і закурив.

«Чого я з нею панькаюся? — ухопився за злу думку. — Нащо її обнімати, умовляти і щось доводити? Надто розумна і делікатна? Маячня! Силу всі поважають. — Став перед нею… Категорично: — Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе є мати. Тому що твоя мати — божевільний упир, і я не збираюся й далі спостерігати, як вона смокче з нас кров! І повір, Лідо: я більше не дозволю навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»

Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні — подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.

Ліда сиділа у кріслі, все дивилася на розтрощене дитяче ліжечко.

Стас пройшовся вітальнею, скосив очі — не помічає! Витріщається на те ліжечко, ніби можна час назад прокрутити! Визирнув у вікно і кинувся до гардеробної в передпокій. Викидав коробки із взуттям, поки не знайшов велику валізу. Струсив із неї пилюку, побіг до спальні. Кинув валізу на ліжко. У неї — сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влізло — по підлозі розкидав. Розлютився — під три чорти все! Дістали ви, Вербицькі!

Потяг валізу до передпокою.

Ліда відвела погляд від ліжечка, опустила голову й прошепотіла:

— Стасику…

Він кинув валізу на підлогу і закричав:

— Усе, Лідо! Усе! І мовчи! Я йду від тебе!

Ухопився за валізу й чкурнув із дому.

Несподіване рішення — завжди пожежа. Стас прихопив не найголовніше. Забув ключі від «тойоти». Кейс із діловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив із під'їзду, до автівки.

— Дідько…

Пішки пішов. Валіза теліпається. І де ті аргументи — люблю, врятую, збережу… Так роз'ярило — посеред ночі вискочив. Дістали! Набридло вдавати з себе вихованого нікчему.

Він нормальний, мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії — на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп — розступився б. Але — ніч! — нікого.

— Стасе… Стасе, — за спиною.

Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти — то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»

— Стасе… Благаю… — плакала. — Тільки не покидай мене. Не покидай…

Він ухопив її за руку.

— Не йди за мною! — прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. — Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!

Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.

— Усе клас! Усе клас! — шепотів збуджено.

Засміявся тихо. А він крутий! Це — щось із підсвідомості. Реакція на «час X»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на