Читати книгу - "Розмір має значення"

локатора або, скажімо, бомбу з годинниковим механізмом?

Отже, я їхав тепер до спального району столиці, на вулицю Плоцьку, де мешкав місцевий агент УГС.

Зрозуміло, що для початку я пересвідчився у відсутності стеження, бо така солідна корпорація, як «Пані Граціоза», запросто могла мати в штаті своїх топтунів, або користуватися послугами якоїсь охоронної контори. Але в кільватері було чисто, і я ще раз поаплодував сам собі, бо зумів вчасно зупинитися в розмові з паном Мареком. Він так і не відчув моєї справжньої небезпеки. А дарма.

Коли агент чистить собі хвоста, він часто мусить користуватися громадським транспортом. Мене особисто це дуже напружує. Ну, не люблю громадського транспорту, якось так з дитинства склалося. І все ж таки попри цю нелюбов рівно за півтори години я був на місці, свіжий і певний себе.

Вулиця Плоцька складалася майже виключно із котеджів, і, судячи зі всього, тут мешкав середній клас - в міру чисто, але в міру економно. Дім 445 знайшовся без проблем, і я енергійно натиснув кнопку дзвоника. Відеовічко спалахнуло, даючи сигнал, що мене уважно розглядають, а потім без будь-якого запитання клацнув замок хвіртки. Моя зовнішність явно викликала довіру місцевого населення. Це добре.

Чепурною стежкою я дістався приземкуватого будиночка під зеленим дахом і нерішуче зупинився перед дверми.

- Заходьте, заходьте! - пролунало з гучномовця і двері гостинно від’їхали в бік.

Я ступив до невеличкого передпокою, в якому теж не було жодної душі. Гм, цікава манера зустрічати гостей. А може, мене з кимсь переплутали?

Далі просуватися було трохи незручно, а втім, якщо мене так легко пустили до хати, не зупинятися ж на півдороги. Ще подумають, що я дуже проханий.

Старомодні двері вели до світлої вітальні, теж порожньої. Мене вже почали турбувати недобрі передчуття, коли раптом десь із глибини будинку пролунав чоловічий голос:

- Кохана, організуй чогось закусити. У мене важливий гість.

Я і справді був важливим гостем, але господар не міг цього знати, поки не побачив пароля. Невже мене з кимось переплутали? Я трошки напружився, а точніше, привів себе в стан бойової готовності - мало там що.

Почулися м’які кроки, і зовсім поруч зі мною пролунав голос:

- Ласкаво просимо, колего! Ласкаво просимо. Сідайте, де побачите!

Я обернувся. Просто за моєю спиною стояв гладкий професор, а точніше, професор Гладкий, той самий, із зорельота, і в руках він тримав пляшку коньяку.

- Я обіцянок не забуваю, шановний колего. Коняк муси биць!

- Драстуйте, - тільки й зміг промовити я.

Оце так зустріч! Довелося проходити до вітальні. А професор був налаштований серйозно, і за кілька хвилин на столику почали з’являтися наїдки. Їх приносила елегантна жінка в домашній, але елегантній сукні.

- Колего, це моя дружина, моя Ядзя. Ядзю, це той самий доктор, який врятував життя пацієнтки в зорельоті, пам’ятаєш, я розповідав?

- Дуже приємно, - кивнула Ядзя.

Вона була типовою полькою - русявою, худорлявою і мала років із п’ятдесят. Словом, була геть не схожою на ту кобіту, що з нею професор виходив із зорельота. Проте останнє спостереження я залишив при собі.

До коньяку в професорській родині подавали сир, бісквіт та фрукти. Це було дуже добре, але враховуючи те, що я із зорельота іще ріски не мав у роті, все-таки замало.

- Ядзю, ти уявляєш, цей фацет за фахом косметолог, а ти знаєш, як я ставлюся до косметологів!

Ядзя знала.

- То я вже вважав, що дівчині прийде гаплик, коли міряю пульс, а пульс нормалізується. І тиск! Ти ж знаєш, що я пальцями можу відчути тиск до десяти міліметрів!

Ядзя знала і це.

- Отже, давайте вип’ємо за нову зірку косметології!

Коньяк приємно торкнувся піднебіння. Цікаво, що це за марка? Ага, ну безперечно Ужгородський - який іще коньяк можна пити за п’ять світлових років від Землі? Я вхопив найбільший шматок сиру, аби не захмеліти.

- Колись пам’ятаю, в далекій юності, я був ординатором і потрапив на навчання до старого лікаря, такий був собі пан Михульський, дуже мудрий і дуже старий, практично все життя в сільській лікарні - справжній титан. Я іще молодим був, ви не повірите, але колись це таки було. А в ті часи як раз почалася чергова мода на боротьбу з алкоголем. Знаєте, як воно у нас в медицині - раз на п’ятдесят років спиртне оголошують отрутою, а на другий раз - панацеєю. Ну, і зрозуміло, я по вінця сповнений нових теорій, в смислі отрути. Сідаємо за стіл вечеряти. А жив я в нього, бо в селі готелів немає, самі розумієте. Так отож наливає він по чарчині, свою бере, а я - нічичирк. Він і пита: «А що це ви, пане лікарю, не п’єте?» Так не можна, кажу, медицина знов дійшла висновку про згубний вплив алкоголю на організм людини. Він так собі гмикнув, тоді вихилив свою чарочку, витер вуса і куркою закусив. А тоді говоре: «Може, - говоре, - ви і довше проживете. Але марно». І мене як відпустило. З того часу я п’ю коньяк. Сам п’ю і вас запрошую.

Очевидно, це був тост, тому що якось непомітно в моєму келиху відновився рівень напою, і професорова рука простяглася назустріч.

Довелося всерйоз взятися до фруктів, хоч це і нікудишня закуска.

- Ви знаєте, колего, в мене вже був один подібний випадок. Пацієнтка з двома серцями. Пам’ятаєш, Ядзю, на Центаврі?

Ядзя знову кивнула і посміхнулася.

- Але те, що зробили ви, це, без сумніву, вищий пілотаж. Скажіть, колего, де ви вчилися?

Розмова починала заходити на гливке. Ні, безперечно, я знав, де навчався лікар першої категорії Мамай, але добрий фахівець та ще й за пляшкою розколов би мою легенду, наче горіх-ліщину. А крім того, маневри зараз не входили до моїх планів. Я прокашлявся:

- Професоре, я, власне, не в цій справі.

- Невже? - здивувався він. - А в якій?

- Мене цікавлять фінансові проблеми, - з цими словами я видобув із нагрудної кишені купюру в один злотий. Фокус був у тому, що ці купюри вийшли з ужитку доволі давно, але зрідка траплялися. Отже, використання їх як пароля, з одного боку, дозволяло уникнути випадкових збігів, а з іншого - нічим не загрожувало безпеці агента.

Побачивши злотий, професор Гладкий раптом посерйознішав, його пухнасті брови з’їхалися докупи, а рука поставила келих з коньяком.

- Ядзю, залиш нас, будь ласка.

Та без жодного слова вийшла з кімнати. Господи, невже бувають такі жінки? Тоді, може, й одружуватися варто.

Пересвідчившись, що за дружиною