Читати книгу - "Заклятий козак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пан Лучко злісно сплюнув і, залазячи в свій берлин:
- Сідай до візниці та доїдеш додому.
Пан Лучко недурно сердився й кривився од приїзду Микити.
* * *
Коли віз, поволі рухаючись, докотився нарешті до останнього кряжу, а потім став спускатися до села, перед очима Микити розіслалася така картина; замість великого багатого вільного села, замість нових рублених, біло обмазаних, вкритих новим очеретом чи білим житнім околотом хат - він побачив сірі з облізлими, як в дохлої кішки, ребрами якісь кошари. Острішки тут і там пообсовувалися - нема хазяїна, нема кому своєчасно підбити.
Два роки тому нові високі тини тепер часто-густо проламані, а де так самі пні залишилися. Нема кому дровець врубати було, - попалили. Вулиця широка споришем поросла.
«Татари побували», - подумав Микита і, під’їхавши до своєї хати, пішов на подвір’я.
Сумна перед Микитиними очима картина. Великий широкий двір зеленню послався. Хата, як і в усіх інших, - обідрана. А в дворі тихо. Не кувікають свині, не кудкудачуть кури, не ревуть воли, прив’язані до нових ясел, уздрівши господаря, як було колись. Та й ревти нема кому - пустка. Біля самої хати сяк-так прочищено, а далі, на подвір’я і тік, - все покрито високим бур’яном, лободою та щирицею.
Задивився Микита, пройшов по дворі й, не дійшовши до напівоголеної клуні, спіткнувся. В бур’яні лежало рало. Як залишив його Микита два роки тому - так і лежить. Тільки якась блаженна душа збила новий гартований леміш, що того рою/ насталив Микита.
Одчинив клуню. Пусто-холодно. На тому місці, де колись була полова, тепер купка гною переточеного мишами. Два ціпи висіли на бантині, і павук обснував їх своїми сітками.
- Невже не молотили цього року? А вже ж Спасівка минає.
- Та й чи ж посіяно було що? - подумав Микита Й пішов до нової, але з обсмиканою вже стріхою, комори. Порожні засіки з проточеними мишами боками, мішок з недотовченою кутею, коробка з лубка без дна - ось і все.
А два роки тому засіки тріщали од хліба, лантухи з зерном та борошном горами піднімалися під стелю.
Похитав сумно головою Микита й пішов до хати. Ввійшов, - чистенько прибрано. Видно, що є хазяйська рука. Але ж де рушники гаптовані, що застилали стіни, де ліжники домашнього виробу жовтогарячої та червоної фарби, що застилалися колись нові дубові лави?
Нема. Хоч у хаті й чисто.
Одчинив скриню, грюкнув вікном об дерев’яну стіну.
- Хто там? - почулося з печі. - Це ти, Марисю?
- Мамочко! - крикнув Микита, - це я. Де ж ви тут? Живі й здорові?
- Ой, мій синочку!.. - затужило старечим голосом з печі й закашлялося, а далі. - Ой, як же ти змарнів та постарівся.
Злізла з печі.
- Мамочко, рідненька, що тут є? Чому навколо така пустка? Де Марина? Зараз же молотьба?
- Молотить, моя дитино, та не вдома. У Вовків.
- Як, у батьків того ката, що людей їсть у Випшевецького?
- Ой, не кажи, синку! Спасибі їм, хоч вони не дали з голоду померти. Тут пан управитель як наклав податків! Та й хлібом, і грішми, і полотном…
- Як? Податки? Та я ж відбуваю одбучу панові вже два роки та ще и податки? - здивувався Микита.
- Казали й це, мій голубе! Так сам Лучко приїхав до громади та каже… Од податків звільняються ті, хто сам пішов до князя служити та їхні родини. Чий родич, - каже, - числиться у мене в реєстрі, тому и пільги є, а кого вигнали на князівську службу гарапником, тим, каже, нема нічого.
- Ой, прокляті! А Вовки, Скарби, Гонтовенки та інші, виходить, не платять?
- Ні. Та, спасибі, хоч Вовки нам допомагають…
- Задаром?
- Де там? Спасибі їм, хоч погодилися на одробіток. Ходить Марина на роботу до них.
Обірвалося щось у Микити Голуба, а в вухах голос Марків:
- Ждіть панської милості.
XI
- Ой біда! Ой біда! - набиваючи люльку, говорив Микола, візник пана Лучка, до якого прийшов над вечір Микита.
- З трьохсот, брат, дворів лише сорок дев’ять живуть, а решта - та що тобі казати - по своєму господарству бачиш. Та отаке й по інших селах.
І старий Микола пихнув люлькою.
- А як же пан Лучко? - ледве чутно промовив Микита, - господарює? - додав і окинув оком чорне подвір’я Вишневенького.
- Ото, він господарить!.. - Пах-пах! (люлькою), - він господарює. Ось хіба не бачиш? - і Микола ткнув пужалном на нові будівлі. На широкому чорному дворі князя Вишневецького стояла ціла низка нових будівель.
- Ось свинюшників наробив. Сало возить аж до Гданську. Оце перед цим цілий місяць їздили з валкою возів. Худобу туди ж ганяють щомісяця.
- Або ось комори, - ткнув праворуч Микола, - Хліба збирають сотні пудів, а на що тратять? Везуть в Кумейки і гонять горілку. Горілку знов до Гданську.
Слухав Микита… А думки линули назад до Січі, до степів, до Марка,
- Ну спасибі ж тобі, Миколо, за доповідь. Піду. Досі моя Марина прийшла.
Смеркало, Місяць піднімався червоним колом з-за Дніпра над панським садом. Микита повертався додому.
* * *
- Дурна; - почулося Микиті, що стояв за рогом своєї хати, чекаючи Марини.
- Ой, дідусю, - почувся її голос, - та бійтеся бога. В мене ж десь чоловік.., А ви старий.
- «Чоловік… чоловік», - зарядила його без упину. Чоловік за горами та чи й живий? А тут тобі… та й… та слухай - став шептати старечий голос.
Розмовляли зовсім близько за тином і Микита виразно це чув.
- Я тебе озолочу, заберу до себе… ну… та говори ж, моя ягідочко, - трусився чоловічий голос за тином,
Микиту трясло, як у пропасниці.
- Ні, дідусю, - тихо, але рішуче промовив жіночий голос.
- Вона, Мариночка моя… - прошептав сам собі Микита.
А вона, різала далі:
- Старий ви, дідусю. І, кажу вам правду, коли б я навіть побачила свого чоловіка мертвим, я б і після того не погодилася б жити з вами. Я ж молода, здорова, і ви мене, як кажуть, «не порятуєте, а тільки роздратуєте».
- Мариночко, моя голубочко, - лащився голос старого, - як же ж ти такеє говориш, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заклятий козак», після закриття браузера.