Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

class="p1">Your order is confirmed

Your reference number: 2FRY6T

Passenger name: Mr. Maksym Kidruk[24].

І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола у сезон парування, розбудивши добру половину інтернаціонального студмістечка:

— Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду в Мексику-у-у!

Більше шляху назад не було.

До світання лишалось менше трьох годин. Я закутався в ковдру і спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном крутився, завертаючись у ковдру, мов у кокон, а іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла та армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

* * *

Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того цілий день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку і сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх та притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

А ввечері подзвонив Дімон.

— Я чув, ти… ти… купив квитки?

— Так.

- І ти… ти… їдеш у Мексику?

— Саме так.

— Сам?!

Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

— Сам.

Я помовчав, вслухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і поклав трубку. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав у Мексику.

* * *

Вряди-годи часи просвітління приходять навіть у голови найзатятіших Homo Aries, хоча вони про це ніколи не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врешті-решт спала, я остаточно і повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалась елементарно проста. Така, бляха, проста, що хоч сідай та плач.

Я їду в Мексику.

За дванадцять тисяч кілометрів від України.

На цілий місяць.

Сам.

Можна було дописати «і хочу подорожувати автостопом», але це вже скидалось на смертний вирок самому собі.

Не дуже мене втішали мої видатні успіхи у вивченні іспанської. На той час я знав по-іспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що значить «будь ласка», і «cabron», цебто «козел». Справедливості ради слід зауважити: обидва вищезгадані вирази дуже придались у Мексиці. Я вільно володію англійською, але це не мало жодного значення. Ще до від’їзду, пригадую, я спитав у Мігеля, як там у Мексиці з англійською, на що хлоп кисло зашкірився, наче надкусив неспілу абрикосу, й скрушно захитав головою:

— Вчи іспанську, інакше тобі гаплик.

Мігель, безперечно, прибріхував (точніше, мені хотілось думати, що він прибріхує, бо сподіватись на те, що за півтора місяці я подужаю визубрити іспанську мову, не доводилося), однак саме по собі незнання іспанської було, як не крути, найбільшою перепоною у моїй подорожі. Компенсувати цей ґандж я збирався за рахунок старанного опрацювання усього маршруту, адже чим краще підготовлена і продумана мандрівка, тим легше і дешевше вона проходить. Зазвичай під час поневіряння країнами Європи я щоразу готував собі пухкеньку папку — детальний план подорожі, так званий itinerary[25], - куди вкладав копії усіх квитків, підтвердження про бронювання хостелів, роздруковані карти, а також різноманітні, витягнуті з Інтернету рекомендації, поради та примітки, куди можна йти, а куди краще не потикатись.

Однак… Мексика — не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту.

Першим про це відкрито заговорив Сьома.

— Backup[26]? — спитав одного вечора Сьома.

— П’ять тисяч, — відповів я.

Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах раптом геть-чисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертати назад. Зазвичай, backup — це недоторканна сума грошей, необхідна для того, аби будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що при бронюванні квитків завчасно, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їх ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а значить, у мене не було backup’у.

— Не подумай, що я панікую, ніби Дімон, — обачно почав Сьома, — але… раптом щось… ну, щось піде не так?…

— Нічого не піде не так. Все піде по плану! — строго відрубав я. — А якщо раптом щось… ну то… — я мотнув головою. — Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів!

Сьома жував бутерброд.

— У тебе нема backup’у, — сказав він. — І це погано.

— Я знаю, — сказав я. — Дай шматок бутерброда…

І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив про це забути.

І забув.

* * *

Перша редакція мого маршруту включала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко — Пуебла (штат Пуебла) — Оахака (штат Оахака) — Сан-Крістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) — Паленке (штат Чіапас) — Мерида (штат Юкатан) — Канкун (штат Кінтана-Роо).

Несучи всю оту ахінею про Овенів, я забув вказати на одну дрібничку: усі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно.

Так от, коли я сидів у своїй квартирці і розмічав дорогу, схилившись з олівцем в зубах над детальною картою Мексики, я примітив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалась неосяжною синьою плямою ліворуч на карті і звалась вона… Тихим океаном. Моя подорож закінчувалась (тобто, мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) у відомому курорті Канкуні, на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де відповіно до плану, я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася мандрівка від Мехіко, котре розташовувалось усього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отої здоровенної синьої латки.

Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубнів собі під