Читати книгу - "В Країні Сонячних Зайчиків"

кишіла різними хворобами. Веснянка боявся поворухнутися. Йому здавалося, що всі хвороби зараз кинуться на нього. А він, звичайно, як і всі хлопчики та дівчатка, дуже не любив хворіти і приймати ліки.

Та хвороби не звертали на Веснянку ніякої уваги. Вони просто не помітили його. В печері був такий неймовірний галас — кашель, стогін і виття, що, звичайно, важко було почути, як хуліганці кинули сюди Веснянку.

Веснянка почав обережно пробиратися до виходу. Він знав, що вийти не зможе, але там, нагорі, біля дверей, йому здавалося безпечніше.

Тихцем, поволі, переповзаючи із східчика на східчик, Веснянка піднімався по холодних слизьких сходах. І ось він уже біля дверей. Веснянка спробував штовхнути їх плечем. Та де там! Товстелезні дубові двері були замкнуті зовні на великий залізний засув. Навіть найсильніший чоловік, чемпіон з важкої атлетики, не зміг би висадити їх.

Розпач охопив Веснянку. В скрутне становище він потрапив. І взагалі вийшла якась дурниця.

Пан Морок зацікавлений, щоб Веснянка швидше приніс йому чарівний плащ, а хуліганці, кращі друзі пана Морока, перешкоджають йому і хочуть навіть знищити Веснянку. Правда, хуліганці нічого не знають. Адже пан Морок залишився в Країні Сонячних Зайчиків, а таємницю свою, свої плани нікому не розкрив. Ніхто не може допомогти Веснянці. Навіть сонячні зайчики — бо темні хмари затягли небо й закрили сонце. От лихо! Що робити?

І тут Веснянка раптом побачив, що хвороби помітили його. Кожна хвороба намагалася першою напасти на хлопчика. Штовхаючи одна одну, вони посунули вгору по сходах. Поперед усіх, оглушливо чхаючи і потираючи від нетерпіння руки, біг містер Грип. Веснянка зажмурився й затулив обличчя руками. Хлопчик уже відчув, як у нього підвищується температура і з'являється нежить. Зараз він захворіє!..

Та раптом зчинився страшенний гармидер, крик, лемент, і Веснянка відчув, що температура в нього знову стала нормальна, а нежить зник. Коли він розплющив очі, то побачив, що всі хвороби, галасуючи, котяться вниз по сходах, а біля нього сидять сонячні зайчики. Веснянка одразу зрозумів, чому хвороби так тікають. Адже всі вони страшенно бояться сонця, ну, і, звичайно, сонячних зайчиків.

Веснянка одразу впізнав і дядечка Яся, і братика Льоля, й інших знайомих — усіх було близько десятка. Мало не плачучи від радості, Веснянка дякував зайчикам за порятунок.

Виявилось, що саме в цей час сонячні зайчики, б'ючись із хмаровиками-громовиками, прорвалися на землю і кинулись визволяти Веснянку. Вони знали, що Веснянка попав у біду. Їм розповіла про це білка Вивірка, яка в той час, коли хуліганці схопили хлопчика, сиділа неподалік на гілці і все бачила. І хоч їй було шкода своїх запасів, вона раділа, що хуліганці дістали по заслузі, й щиро бажала врятувати Веснянку.

Сонячні зайчики з'явилися саме вчасно. Хвороби тепер були не страшні Веснянці.

Але як вийти з печери? Сонячні зайчики проникли сюди крізь вузеньку шпарку в дверях. Та Веснянка в цю шпарку ніяк не пролізе! Навіть палець годі просунути!

— О, не хвилюйся, — заспокоїв його братик Льоль. — Хуліганці самі тебе випустять. От побачиш!

Зненацька почулася голосна пісня хуліганців:

Провчимо ми сьогодні

Веснянку!

Ох і матиме він

Прочуханку!

Він зазна страшенних мук,—

Я клянуся, Том Павук!

Він узна нелюдський біль,—

Я клянусь, Каналья Біль!

Матиме він сотню гуль,—

Я клянуся, Джон Дибуль!

Любим бити ми дітей!

Бика-брика,

Боборика,

В носі смика,

Гей!

При цьому всі троє хуліганців, співаючи пісню, так оглушливо й противно реготали, що у Веснянки аж тенькало в животі.

Мабуть, вони таки вже придумали для Веснянки якусь дуже цікаву кару.

Заскреготів засув, і двері розчинилися.

І враз пісня урвалася й веселі усмішки застигли на обличчях хуліганців потворними гримасами. Хуліганці спантеличено дивилися на сонячних зайчиків, що оточили Веснянку. Мабуть, вони зроду не бачили живих сонячних зайчиків, хоча, звичайно, багато чули про них. Вони вмить забули про Веснянку. І, замість того, щоб схопити його, кинулись ловити сонячних зайчиків. Дурні хуліганці не знали, що сонячного зайчика неможливо спіймати. Ти сам, якщо бажаєш, можеш спробувати й переконатися в цьому. Справді, хіба піймаєш промінь сонця!

Це була кумедна картина! Хуліганці з розмаху гепалися на землю, ляскали по ній руками, дригали ногами, навіть зубами клацали, намагаючись вкусити зайчиків. Та сонячні зайчики вислизали в них з-під самісінького носа. Щоб подратувати хуліганців, сонячні зайчики навмисне крутилися біля них, не відбігаючи далеко. І хуліганці оскаженіло хапали руками повітря.

Іншим разом Веснянка весело посміявся б, дивлячись на таку чудасію, але зараз він не став гаяти часу, хаміль-хаміль і — в двері.

КІНЕЦЬ «ВІДЬМИНОЇ МІТЛИ»

Веснянка біг щодуху, не розбираючи дороги. В нього було єдине бажання — якомога далі втекти від хуліганців. І лише опинившись у лісі, він став і оддихався.

В лісі панувала мертва тиша. Погоні не було чути. Мабуть, хуліганці навіть не помітили, в який бік побіг Веснянка. Небезпека минула. Але як тепер знайти дупло білки Вивірки? Коли надійде вечір, там чекатиме на нього місячний зайчик. А Веснянка навіть не знав, куди йти. Ти ж пам'ятаєш, що хуліганці тягли його до печери «Тридцять три лиха» в мішку. І запримітити дорогу хлопець аж ніяк не міг. Сонячні зайчики теж не мали змоги допомогти, бо сонце вже зайшло, почало сутеніти, наближалася ніч.

Веснянці стало дуже сумно й тоскно. Що ж це виходить? Від хуліганців він утік, пережив стільки небезпечних пригод… А тепер усе гине. Веснянка сів на пеньок і задумався.

І раптом хтось обережно торкнув його за плече.

Веснянка обернувся. Перед ним стояв сірий заєць — той самий заєць, якого він урятував від хуліганців. Веснянка лагідно усміхнувся йому.

Заєць кивнув головою і одхилив назад одне вухо, ніби запрошуючи Веснянку з собою.

— Чого тобі? — спитав Веснянка.

Та заєць не відповів. Це був звичайнісінький, зовсім не казковий заєць, і, як усі звичайні зайці, він не вмів говорити. Він тільки настійливо кивав Веснянці. Веснянка знизав плечима, позіхнув і пішов слідом за зайцем. Що ж, краще вже йти кудись у товаристві цього симпатичного вуханя, ніж просто сидіти без діла.

Вони довго продиралися крізь густі колючі зарості, перелазили через повалені бурею дерева, перестрибували звивисті лісові струмки.

І як же здивувався Веснянка, коли побачив нарешті, що вони підійшли до того самого столітнього дуба, в якому було дупло білки Вивірки. Вже зовсім стемніло, й на гілці сидів місячний зайчик.

— О, це ти, — радісно мовив він, побачивши Веснянку, — а я вже думав,