Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера"

Схлипуючи, він поваливсь на пісок і очманіло поводив туди-сюди безтямними очима.

- Догрався? - мовив Митько, схрестивши на грудях руки. - Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

- Ря-ря-ряту-уйте! - проквилив зрештою перше розбірливе слово.

- Та вже ж урятували, - відповів я. - Чи тебе ще в село віднести?

- Ні-і, в с-е-ело не треба, - цокотів той досить жваво зубами. - Я с-сам.

- Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? - спитав Митько.

- Я хотів вас налякати, - схлипнув Василь, - та в ременях заплутався.

- Ха! Налякати! - гордо мовив я. - Ми не з лякливих, правда, Митю?

- Еге, не з лякливих, - протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. - А каністри хто злякався?

- Якої каністри?

- І слідів.

- Та яких слідів? - насторожився я.

- Дивіться яких! - він важко відліз навкарачках у бік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. - О! О! І сьо!

Всюди, де опускалася та дерев’янка, з’являлися сліди, такі знайомі сліди Митькозавра.

- То це ти? Це ти ставив оті сліди? - скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.

- А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, - у сестри з намиста зняв. Та то і не бурштин зовсім… І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів - Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають…

Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.

Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

- А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

- Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, - засичав я, підступаючи до нього. - Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

- Та кинь, Сергію, - озвався Митько. - Давай краще подякуємо йому, - мовив раптом.

- Подякуємо? - дурнувато гигикнув Василь. - За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

- Васю, - почув я голос мого друга. - А що ти знаєш про стегозаврів?

- Стегозаврів? - перепитав той.

- А про археоптерикса?

- Кого-кого?

- А про індрикотеріїв? - не став навіть повторювати Митько.

- Та йди ти зі своїми птеріями.

- Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаташтував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.

- Но-но, легше там, - озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.

- От за це й спасибі тобі, Васю, - не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. - Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску - мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».

«А колекція? - нараз виринуло в моїй пам’яті. - А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, - тут же заспокоїв я себе. - Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».

Поки ми з Митьком…