Читати книгу - "Записки українського самашедшого"

Але це ніякий не ексклюзив у теперішньому цивілізованому світі. Навіть у японському парламенті билися. В російській Думі депутатку тягали за коси, зі священика зірвали хрест. Не кажучи вже про темпераментніші народи. У венесуельському парламенті депутата врепіжили палицею по голові. У Туреччині один депутат після такого побоїща вмер.

А що б узяти приклад зі старих демократій. В Англії, кажуть, сидить лорд у благородній сивій перуці, і всі дискусії йдуть через нього. Він амортизує пристрасті і надає інвективам коректної форми.

Наприклад, я кажу: — Ах, ти ж гад! Та я тобі морду поб’ю! — А той лорд перекладає: — Такий-то пан зволив віднести такого-то високодостойного пана до класу земноводних і виявив бажання відкоригувати ту частину його тіла, яка не відповідає Божому задуму.

Втім, і в їхнього прем’єра недавно полетів помідор.

Свят-вечір ми посиділи тихо, після першої зірки. Теща зварила кутю з товченої пшениці, узвар. Ми з малим натерли маку її раритетним макогоном. Було дванадцять страв, рахуючи з кетчупом і гірчицею. Теща засвітила свічку в хлібині, обкурила квартиру пахучими травами, ще своїми, з Полісся, і погукала з балкона: «Всі душі нашого роду, йдіть з нами кутю їсти!» Я увімкнув магнітофон, і прийшла моя мати, і заколядувала нам своїм оксамитовим голосом.

На Різдво ходили школярики, колядувати вони не вміли, лузали насіння через губу і посівали пшоном.

Увечері пройшов цілий гурт із Козою, Звіздою, дзвониками й калатальцями. Ламкий хлоп’ячий голос вигукував у дворі: — Голову стинаю! Голову стинаю! — Боже ти мій, ще й він стинає голову, цей недорослий костюмований Ірод!

Знеструмлені села сиділи у темряві, їли кутю навпомацки. На Рівненщині замовкло три тисячі радіоточок через крадіжку дротів.

А тещин репродуктор на кухні бубонить без упину. Мабуть, такого на весь Київ нема — чорне кругле одоробло, ще з довоєнних. Малий його вже й футболив, і штрикав виделкою. У нас є маленький зручний транзистор, але вона не хоче, вона звикла до цього свого, ще зі своєї поліської хати. Я розумію ці сентименти старих, їм це було єдине вухо у світ.

Відразу ж після Різдва було перше місячне затемнення у новому столітті. Ми з дружиною стояли на балконі, не знаю, що на неї найшло, вона до мене пригорнулась, та так, що я забув про затемнення, мені самому в очах потемніло, я обняв її всім собою, як тоді, в найперші ночі любові, це було непритомно, як струм, як сонячний удар. При затемненні Місяця.

Читав колись у Ромена Роллана: «Безумна пристрасть змінилася безумною ніжністю». А в мене вдячністю. Ніжністю теж, але найперше вдячністю. Це жінка, про яку мрієш, навіть якщо вона вже твоя.

Заздрю своєму другові, який тепер в Каліфорнії, — у нього там повен двір троянд. А тут купиш одненьку, урвеш від тої зарплати, а дружина тільки очима поведе: «Ну, навіщо? Краще б малому щось купив». — І вся романтика. А наступне місячне затемнення обіцяють аж у 2003 році.

Огидна річ — наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

От і настало нове століття, і іцо? Й нічого, ніяких змін. Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку. На обличчях написана хронічна втома, роздратування, часом пересмикнутий нервами інтелект, або й нічого не написано. Суспільство наче затягнуте тванню. І лише кілька ропух дмуться на купині, кумкають зі всіх телеканалів.

Почуваюся ехолотом у болоті. Ловлю сигнали зі світу, а вони дедалі глухіші й зловісніші.

Зненацька в кількох країнах похворіли миротворці, що були на Балканах. Виявляється, там використовували зброю, що містила в собі збіднений уран. Дозиметристи міряють радіацію, беруть проби з бомбових вирв. Подекуди радіаційний фон у десятки разів перевищує допустимі норми. А діти грались осколками. Худоба жумрала траву. До всіх синдромів людства додався ще й Балканський синдром. У Франції госпіталізовано кілька солдатів, а також у Бельгії і в Голландії. Наших не зачепило, у наших імунітет. Чорнобильський.

Бог з вами, люди! Може, ви хоч за старим стилем отямитесь? Хоч під старий Новий рік, чому ні? Отямитись ніколи не пізно.

Був на Майдані. Хлющить дощ. Головна ялинка держави обмокла й обвисла. Кілька тих наметів шарпає вітер. Люди втомлені й перемучені, але тримаються. Усі в чеканні нової експертизи — німецької. І от уже цій можна буде вірити, бо трупний матеріал передано автентичний, не з прокуратури, не з моргу, де могли б підмінити, а завбачливо вкраяний колегою від самого «таращанського тіла» і конспіративно прибережений в холодильнику.

Я не знаю, як можна тримати суспільство в режимі таких повідомлень, — тут уже треба ставити діагноз і суспільству, і владі.

Але влада у нас товстошкіра. По такій шкірі мороз не піде. Генпрокурор наполягає, щоб сім’я вже забрала «таращанське тіло», сам же його називаючи «трупом невідомого чоловіка» і навіть припускаючи, що Ґонґадзе живий. То щоб не вийшло чого в разі чого, від матері вимагають письмово підтвердити, що це він, а мати вимагає, щоб вони їй підтвердили. Бо повинна ж людина знати, кого вона поховає біля рідних могил. На неї у Львові летіло авто, ледве встигла відскочити. Пресконференції вже відбуваються просто неба. Чутки курсують несосвітенні. Що тіло підмінене, труп розчленований і фрагменти не ті. В якомусь яру знайшли якусь голову, але то голова від іншого трупа. А цей був перепохований, прикраси Ґонґадзе йому підкинуті, так що, може, це ще й не він. Є навіть припущення, що журналіста вкрали і вбили, щоб потім знайти.

Єдине, у чому генпрокуратура впевнена, — це те, що голову йому одрубали вже мертвому «гострим предметом типу сокири».

Словом, Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови.

Надії на те, що Ґонґадзе живий, вже практично немає. Дехто уже готовий похилити жалобні прапори. Ще тільки не дійшли згоди, де має відбутися похорон — у його рідному Львові чи тут, у столиці, де прощання буде велелюдніше й привселюдніше. Щоб увесь світ побачив, що у нас робиться, яка у нас злочинна влада!

Наївні люди, вони думають, що це їм як за радянської влади, яка боялася негативної інформації про себе. Ця навпаки, цій тільки й потрібна негативна інформація про Україну, вона її навмисно продукує сама, щоб в очах світу існування такої держави втрачало сенс.

Ось уже й останній щабель до нової ери — старий Новий рік.

Тещі приснилось, що вона спіткнулася об ведмедя. Зайшла у свій двір, думала — стіжок сіна, а воно