Читати книгу - "Нескінченна історія"

Наступної ночі йому знову приснилися пурпурові буй­воли. Цього разу він ішов пішки, а велетенське стадо буй­волів рухалося повз нього. Але тварини були надто далеко, далі, ніж могла сягнути стріла, пущена з його лука, а коли він спробував підкрастися ближче, то помітив, що його но­ги приросли до землі, що він не може і кроку ступити. Ці­ною неймовірного зусилля Атрею спробував вивільнитися - і прокинувся. Крайнебо ще навіть не починало жевріти, але він негайно вирушив у дорогу.

Третього дня він побачив скляні вежі міста Ерібо. Ме­шканці цього міста за допомогою веж ловили і накопичува­ли зоряне світло. З сяйва далеких зір вони виготовляли всі­лякі рідкісні дивовижі - витончені, вигадливо прикрашені та неймовірно гарні речі. Але ніхто в цілій Фантазії не знав, для чого, власне, їх зроблено. Про це було відомо тільки самим майстрам.

Атрею навіть трапилися кілька цих людей. їхні мале­нькі постаті, здавалося, й самі були видуті зі скла. Вони неймовірно приязно до нього поставилися, навіть подбали про їжу і питво для Атрею та його огира, одначе на питан­ня, чи відомо їм щось про хворобу Дитинної Царівни, пону­ро опустили голови і поринули у мовчання - глибоке і без­порадне.

У ніч, яка настала після цього дня, Атрею знову снило­ся, що повз нього суне стадо пурпурових буйволів. Він ба­чив, як одна з тварин, більший, ніж інші, показний бик відділився від решти і рушив просто на нього: поволі, без жодних ознак страху чи люті. Як і всі справжні мисливці, Атрею був наділений даром миттю розпізнавати в кожній істоті те найвразливіше місце, куди треба влучити, щоби вбити її відразу. А цей пурпуровий буйвол навіть повернув­ся так, що місце, в яке мав би цілитися Атрею, опинилося перед ним як на долоні. Атрею поклав стрілу на тятиву і щосили натягнув тугий лук, але так і не зміг вистрелити. Його пальці немовби приросли до тятиви - і не відпускали стріли.

Так чи приблизно так велося йому в снах і в усі наступ­ні ночі. Він дедалі ближче підходив до пурпурового буйвола (до речі, то був той самий буйвол, якого Атрею збирався вполювати у дійсності, він упізнав його за білою цяткою на чолі), але чомусь йому ніяк не вдавалося вистрелити із лу­ка.

Тимчасом минали дні, він їхав верхи все далі й далі, не знаючи куди, та так і не зустрівши нікого, хто міг би хоч щось йому підказати. Золотий амулет, що його Атрею но­сив на шиї, впізнавали всі істоти, яких хлопець стрічав на своєму шляху, і вони виявляли йому повагу, але відповіді на його питання не знав ніхто.

Якось він іще здалеку вздрів полум’яні вулиці міста Броуш, де мешкали істоти з вогненними тілами, проте ви­рішив усе ж таки туди не заїздити. Він перетнув широку рівнину, населену сасафранами, котрі народжувалися ста­рими, а помирали, перетворившись на немовлят. Побував він і в храмі Муамат. Цей храм стояв углибині древнього прапрапралісу. Всередині святині вільно ширяла велика колона - вся із місячного сяйва. Атрею навіть розмовляв із трьома ченцями, які там жили. Але й тут мусив рушати да­лі, так нічого і не довідавшись.

Майже тиждень він поневірявся, без шляху і дороги. А коли настали сьомий день і сьома ніч, трапилися дві події, які все для нього змінили.

Розповіді старого Кайрона про страшне лихо, яке спіт­кало Фантазію, про несамовиті жахіття в різних частинах цього неозорого цісарства, хоч і не залишили Атрею байду­жим, проте досі були для нього не більше ніж розповідями. Однак на сьомий день йому судилося побачити ці жахіття на власні очі.

Уже майже опівночі* (* В оригіналі полудень (Mittagszeit)) вій на своєму коні продирався крізь густу, темну хащу, де росли велетенські дерева з вуз­луватими стовбурами. То був Совиний Ліс, саме тут якийсь час тому зустрілися четверо посланців. Атрею знав, що в цій місцевості водяться дуботролі. То були, як йому казали, велетенські створіння - так би мовити, парубки і дівчата, - які виглядали наче кремезні стовбури дубів. Коли вони, своїм звичаєм, стояли непорушно, і справді можна було по­думати, що це дерева, та так і проминути їх, ні про що не здогадуючись. І тільки коли вони починали рухатися, було видно їхні сучкуваті ручиська-гілляччя і покручені ножи­ська-коріняччя. Але дуботролі - хоч надзвичай дужі - все ж не становлять небезпеки для подорожніх. Щоправда, іноді вони можуть пожартувати собі над спантеличеними манд­рівцями, а надто якщо ті зіб’ються зі шляху.

Атрею власне підшукав собі лісову галявину, по якій, звиваючись, біг невеличкий струмок, і спішився, щоби Ар­таке міг напитися води і трохи попастися.

Раптом хлопець почув позаду, в лісових заростях, жах­ливий тріск і хрускіт. Він озирнувся.

З лісу просто на нього сунули три дуботролі, і коли Ат­рек» їх уздрів, спиною йому побігли мурашки. Першому бракувало ніг і нижньої половини тулуба, так що йому до­водилося переміщатися за допомогою рук. У другого в гру­дях зяяла величезна наскрізна діра. Третій дуботроль стри­бав на одній правій нозі, бо в нього не було цілої лівої поло­вини тіла - його ніби розчахнули навпіл. Побачивши Клей- нод на грудях Атрею, вони перезирнулися, кивнули йому і повільно наблизилися.

- Не бійся нас! - мовив той, який пересувався на руках, і голос його був таким, як рипіння дерева, - ми, ясна річ, виглядаємо не надто привабливо, однак у цій частині Сови­ного Лісу немає нікого, хто міг би попередити тебе про не­безпеку. Тому ми і прийшли.

- Попередити про небезпеку? - перепитав Атрею. - Яку небезпеку?

- Ми чули про тебе, - прокректав дуботроль із наскріз­ною дірою в грудях. - Нам казали, що ти вирушив у дорогу. І ми знаємо, з якою метою. Але тобі не варто їхати далі, бо як ні - ти пропав.

- Бо інакше з тобою трапиться те саме, що й з нами, - зітхнув переполовинений дуботроль. - Подивися на нас! Невже ти цього хочеш?

- Та що ж із вами сталося? - запитав Атрею.

- Ніщо поширюється все далі й далі, - застогнав пер­ший. - Воно росте і росте, його щодня прибуває - це якщо про Ніщо взагалі можна сказати, що його дедалі більшає. Решта істот вчасно втекли із Совиного Лісу, проте ми не захотіли покидати батьківщину. І тоді Ніщо напіткало* (* вжити більш поширену форму «спіткало» Прохасько посоромився) нас уві сні, вчинивши із нами те, що ти, власне, бачиш перед собою.

- Це дуже болить? - запитав Атрею.

- Ні, -