Читати книгу - "Золотий дім"

йдеться про римлянина на вулиці, ми змикаємо шереги. Ми будуємо трикляту testudo[9] й кроком руш.

Що б там не говорити про Нерона Ґолдена — а доки доведу оповідь до кінця, сказано буде чимало, і то переважно речей страхітливих, — не можна було заперечити його відданості своєму первістку. У певному сенсі Петя явно мав назавжди залишитися почасти дитиною, непередбачувано втрапляючи в дивовижні халепи. Немовби синдрому Асперґера не було достатньо, переселився він до нас уже після серйозного загострення агорафобії. Що цікаво, спільні Сади його не лякали. Відгороджені від міста з усіх чотирьох боків, вони були віднесені химерною, мов розбите дзеркало, свідомістю Петі до категорії «приміщення». А на вулиці він виходив рідко. А потім одного дня він заповзявся стати на бій з вітряками своєї психіки. Незважаючи на відразу до неприкритого світу, він кинув виклик своїм внутрішнім демонам і безцільно увірвався в метро. Його зникнення кинуло весь дім у паніку, а через кілька годин пролунав дзвінок із поліційної дільниці на Коні-Айленді, де його помістили в камеру попереднього затримання, оскільки, перелякавшись у тунелі, він здійняв порядний галас, а коли на наступній станції до вагону ввійшов працівник служби охорони, Петя почав обзивати його більшовицьким апаратчиком, політруком і агентом таємної держави, після чого на нього наділи наручники. Врятувало ситуацію лише прибуття Нерона у великому, солідному, примирливому лімузині. Він пояснив психічний стан свого сина; його, що досить незвично, вислухали й відпустили Петю на поруки батька. Трапилося це, а потім бували й гірші ситуації. Але Нерон Ґолден ніколи не поступився, постійно піклувався про найсучаснішу медичну опіку для свого первістка й робив для нього все, що можна. Коли настане час підводити кінцевий підсумок, це мусить сильно схилити терези правосуддя на його користь.

Чим є героїзм у наші часи? Чим є ницість? Як же багато ми забули, якщо не знаємо більше відповіді на такі запитання. Хмара невігластва осліпила нас, і в цьому тумані химерний, надламаний розум Петі Ґолдена рвучко блискав, немов ошалілий вогонь маяка. Яким же могло бути його товариство! Адже він народився, щоб бути зіркою, от лише у програмі була помилка. Він був блискучим співрозмовником, це правда, але нагадував декодер кабельного телебачення, нашпигований розмовними каналами, який раз за разом перемикає їх без попередження.

Часто на нього нападав оскаженіло піднесений настрій, але його стан завдавав йому глибокого болю, оскільки відчував сором через свою особливість, нездатність видужати, через те, що змушує батька й армію лікарів підтримувати його робочий стан і складати докупи, коли він виходить із ладу.

Такі великі страждання, так мужньо він їх зносив. Я згадав Раскольнікова. «Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу»[10].

Одного літнього вечора — це було перше літо Ґолденів серед нас — вони влаштували розкішний бенкет, що виплеснувся з їхньої резиденції на наші спільні галявини. Вони найняли найкращих піарників і організаторів вечірок у місті, тож зібралася чимала підбірка «всіх і кожного», значна частина того паноптикуму, що позначався грубим шрифтом у газетах, а також ми, сусіди, і того вечора Петя перевершив самого себе, блискаючи очима й жебонячи, немов струмок. Я дивився, як він кружляє й виписує піруети у своєму розкішному вбранні з «Севіл-Ров» у сусідстві старлетки, співака, драматурга, повії, а також грошових мішків, зайнятих розмовами на тему фінансової кризи в Азії, на яких він справив враження знанням таких висловів, як «Том Ям Ґун» — тайський термін на позначення цієї кризи, а також здатністю дискутувати про долю екзотичних валют, про крах бата й девальвацію юаня, і висловлювати власну думку з приводу того, чи фінансист Джордж Сорос спричинив колапс малайзійської економіки, випродавши рингіти без покриття. Мабуть, лише я — або я і його батько — розгледів за його поведінкою відчай — відчай розуму, що був неспроможний примусити себе до порядку й через те скочувався в карнавальність. Розуму, ув’язненого самим собою на довічний термін.

Того вечора Петя теревенив і пив безперестану, і всі ми, хто там був, до кінця носитимемо у спогадах уривки його слів. Який же шалений, несамовитий був той монолог! Не було жодних меж у виборі тем, які він трактував, як боксерську грушу: британська королівська сім’я, зокрема статеве життя принцеси Маргарет, котра використовувала один карибський острів як будуар, та принца Чарлза, якому забаглося стати тампоном його коханки; філософія Спінози (нею він захоплювався); тексти пісень Боба Ділана (він продекламував «Смутнооку пані з низин» від початку до кінця з таким трепетом, ніби це була інша версія «La Belle Dame sans Merci»[11]); шаховий матч між Спаським і Фішером (Фішер помер роком раніше); ісламський радикалізм (проти якого він виступав) та хирлявий лібералізм (котрий, як він заявив, потакував ісламу, тому він виступав також проти нього); Папа Римський, якого він назвав «Бенедиктатором»; романи Ґ. К. Честертона (він обожнював «Людину, яка була Четвергом»); непривабливість волосся на грудях у чоловіків; «несправедливість» щодо Плутона, розжалуваного нещодавно в карликові планети після того, як у поясі Койпера відкрили більше небесне тіло — Ериду; недопрацювання в Гокінґовій теорії чорних дір; анахронічну слабкість американської Колегії виборців; тупість студентів коледжів — невиборців; сексапільність Маргарет Тетчер; а також «двадцять п’ять відсотків американців» — на крайньому правому фланзі політичного спектра, — «що є сертифікованими шаленцями».

Ох, а ще ж було величання на честь «Летючого цирку Монті Пайтона»! І тут зненацька він розгубився й почав затинатися, шукаючи потрібних слів, оскільки виявилося, що один із гостей, член видатної бродвейської родини власників театрів, узяв собі за супровідну особу одного з «пайтонів» Еріка Айдла, чия слава тоді переживала новий сплеск завдяки успіху мюзиклу «Спамалот» на Бродвеї і який з’явився саме в ту мить, коли Петя розводився перед незворушно елегантною скульпторкою Юбою Туур (про неї ще йтиметься трохи згодом) про свою відразу до мюзиклів як жанру; виняток він зробив лише для «Оклахоми» й «Вестсайдської історії», причому запропонував нам досить своєрідні інтерпретації фрагментів «Не можу сказати ні» та «Ех, офіцере Крапке», пояснюючи, що «всі інші мюзикли — повне лайно». Коли він побачив «пайтона», що стояв поблизу й прислухався до його слів, то спалахнув рум’янцем, а потім порятувався, додавши мюзикл пана Айдла до священного канону й затягнувши «Завжди дивись на ясний бік життя», що товариство жваво підхопило.

Однак його майже прокол зіпсував йому настрій. Він витер піт із чола, кинувся в будинок і