Читати книгу - "Поза часом"

сто осіб, у тому числі місцевих жителів. Після затримання мою дочку перевезли до казарми батальйону 601.

Там її, як і інших жінок, катували. Тих, хто вижив після тортур, розстріляли в ту ж таки різдвяну ніч. Серед них була і моя дочка.

Поховання загиблих у бою й затриманих цивільних осіб, у тому числі й моєї дочки, відклали майже на п’ять діб. Усі тіла, і серед них тіло моєї дочки, за допомогою екскаватора були перевезені з території батальйону до поліцейського відділку в Ланусі, а звідти на цвинтар Авельянеди, де їх поховали в братській могилі.

Я й далі сиділа, втупившись в останню фігурку, що залишалася на столі, уникаючи дивитися в очі скульптору, котрий мовчки читав вирізку з газети. Вперше розчула цокання стінного годинника у передпокої — єдине, що можна було розчути о цій порі, коли вулиця все більше порожніла; тихий звук, наче то був нічний метроном, здавався боязкою спробою підтримати плин часу в цьому проваллі, де ми опинилися вдвох і яке охоплювало кімнату в Парижі та вбогий квартал у Буенос-Айресі, в проваллі, що скасовувало календарі й залишало нас віч-на-віч із «цим», віч-на-віч із тим, що ми могли визначати хіба що як «це», бо всі визначення були вже вжиті, всі прояви жаху виявилися б заяложеними та брутальними.

— Тих, хто вижили після тортур, розстріляли в ту ж таки різдвяну ніч, — прочитав уголос скульптор. — Можливо, їм дали по здобній булочці та склянці сидру, пам’ятаєш, в Аушвіці дітям, перш ніж відправити їх у газову камеру, давали льодяники.

Мабуть, він щось-таки завважив на моєму лиці, бо зробив вибачливий жест, а я опустила очі й запалила нову сигарету.

Мене офіційно сповістили про вбивство моєї дочки в суді номер 8 міста Ла-Плати 8 січня 1976 року. Потім мене доправили до поліцейського відділку в Ланусі, де після тригодинного допиту повідомили місце поховання. Мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24. Те, що залишилося від її тіла, мені не могли видати, бо це військова таємниця. Наступного дня я подалася на цвинтар Авельянеди, намагаючись відшукати ділянку номер 28. Поліцейський інспектор сказав мені, що там я знайду «те, що від неї залишилося, бо те, що їм тоді передали, не можна було назвати людськими тілами». Поховання виявилося квадратом недавно перегорненої землі завбільшки п’ять на п’ять метрів, десь у глибині цвинтаря. Я можу показати це місце. Було страшно усвідомлювати, в який спосіб убили й поховали понад сто осіб, і серед них мою дочку.

2. За таких жахливих обставин і з огляду на цю неймовірну жорстокість я, що мешкаю за адресою: вулиця Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, Буенос-Айрес, у січні 1976 року подала позов проти аргентинської армії за вбивство. Я зробила це через той-таки цивільний суд номер 8 міста Ла-Плати.

— Але ж усе це намарно, — скульптор махнув рукою. — Намарно, Ноемі. Я місяцями роблю ці дурнички, ти пишеш книжки, ця жінка викриває безчинства, ми їздимо на конгреси та «круглі столи», де висловлюємо свій протест, ми майже починаємо вірити, нібито щось змінюється, коли раптом тобі вистачає двох хвилин читання, щоб знову збагнути правду, щоб…

— Годі, я зараз думаю про те саме, — з прикрістю, бо мусила це сказати, мовила я. — Але якщо мені приходять до голови такі думки, то це так, наче послати їм телеграму: я на вашому боці, до того ж ти сам чудово знаєш, що прокинешся завтра й одразу візьмешся за нову скульптуру, і матимеш певність, що я сиджу за друкарською машинкою, і розмірковуватимеш про те, що нас багато, хоча насправді нас мало, і що незмірність сил не є й ніколи не буде підставою, щоб мовчати. Кінець проповіді. Ти дочитав до кінця? Я мушу йти.

Він заперечливо похитав головою та показав на кавник.

Після того, як я скористалася своїм законним правом, сталися такі події:

3. У березні 1976 року Адріан Сайдон, аргентинець, двадцяти чотирьох років, службовець, наречений моєї дочки, був убитий на одній із вулиць Буенос-Айреса поліцаями, які повідомили про це його батька. Його тіло не віддали батькові, доктору Абрагаму Сайдону, оскільки йшлося про військову таємницю.

4. Сант’яго Бруштейн, аргентинець, народжений 25 грудня 1918 року, батько моєї вбитої дочки, про яку згадувалося в пункті один, професор-біохімік, лабораторія в місті Морон.

Суть події: 11 червня 1976 року о 12 годині дня до його помешкання по вулиці Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, увійшло кілька військових у цивільному. Мій чоловік, якого доглядала медсестра, був прикутий до ліжка після інфаркту, і, на думку лікарів, жити йому залишалося місяці три. Військові запитали його про мене й інших дітей, а тоді додали: «Як ця єврейська свиня насмілилася подавати позов за вбивство проти аргентинської армії?» Потім його змусили підвестися й заштовхали в автівку, не дозволивши прихопити навіть ліки.

За словами свідків, у його затриманні були задіяні близько двох десятків армійських і поліцейських машин. Про нього ми більше нічого не чули. З неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати.

— А я тут, за тисячі кілометрів, обговорюю з видавцем, на якому папері друкувати знімки скульптур, формат, обкладинку.

— Ти ба, любий, а я саме зараз пишу оповідання — і знаєш, про що? — про пси-хо-ло-гіч-ні проблеми дівчини в період статевого визрівання. Годі себе картати, досить із нас справжніх мордувань.

— Я знаю, Ноемі, знаю, чорт забирай. Але з нами завжди відбувається те саме, нам завжди доводиться визнавати, що все сталося в іншому місці, в інший час. Ми ніколи не були й не будемо там, де можливо…

(Я пригадала, що дівчинкою читала щось, здається в Огюстена Т’єррі [25], про якогось святого, котрий навернув до християнства