Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

вже триста тисяч записаних народних пісень. А скільки наших студентів можуть проспівати до кінця хоча б три з них?..

Молився наш мудрий прапредок не чужим — нашим Богам:

Молімося нашим Богам, Щоб мали ми чисті душі й тіла наші, І щоб мали ми життя вічне, З Праотцями нашими В Богах зливаючись в єдину Правду! Так оце єсть ми — внуки Дажбожі!

***

Хай Бог нас силою укріпить І мудрістю огорне!

***

Числобог нам поможе і Коло Свароже!

***

Богам — слава, предкам — пам’ять, живим — здоров’я!

І тепер у Дворіччі при зустрічі з орачами, сіячами і жниварями треба неодмінно сказати: «Дай вам, Боже, щастя!». У відповідь обов’язково почуєте: «Дякуємо, дай, Боже, й вам!»

Багато тисячоліть звучать ці слова над українськими ланами!

А ось послухайте, яку молитву написав 14 березня 1936 року українець Богдан-Ігор Антонич, «дітвак із сонцем у кишені, закоханий в життя поганин», який твердо «вірив у велику несподіванку душі»:

МОЛИТВА Навчіть мене, рослини, зросту, буяння, і кипіння, й хмелю. Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть, мов птаха трелем. Навчіть мене, рослини, тиші, щоб став сильний, мов дужі ріки, коли до сну їх приколише луна неземної музики. Навчіть мене, рослини, щастя, навчіть без скарги умирати! Сприймаю сонце, мов причастя,  хмільним молінням і стрільчатим. Хай сонце — Прабог всіх релігій — золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, святий, арійський знак таємний, накреслю свастику на хаті і буду спати вже спокійний.

Не бійтеся слова «свастика»! Це знак нашого рідного сонячного Бога Сварога, символ безконечного сонячного руху. Схиліть голову перед магією генетичної пам’яті 27-річного поета, який за рік до смерті — помер у Львові 6 липня 1937 року — почув через тисячоліття голос наших мудрих предків і пішов, вже спокійний, спати вічним сном.

Хай сонце — Прабог всіх релігій — золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий.

Так молиться до сонця поетичним словом уродженець західного краю нашої землі. Є в нашому красному письменстві молитва до сонця у прозі українця зі сходу. В «Intermezzo» Михайла Коцюбинського серед дійових осіб названо й сонце. Ось як він іде до нього літніми полями: «...я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюся з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння, може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій, п’ю як дитина молоко з матірних грудей, так само теплих і дорогих... Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй „ідеал“ і ховаю у серці. І він мені світить.»

Хіба є в цих медитаціях, молитвах і посланнях хоча б натяк на песимізм, зневіру, нарікання на долю? Нема! Віра предків наших і філософія їх буття була гармонійною, світлосяйною, життєстверджуючою!

Вони шукали радість буття, а ми, їх правнуки погані, шукаємо плотських задоволень. (В усіх модних писаннях Зигмунда Фрейда нема слова «радість» — все «насолоди», «задоволення», «лібідо» ...І це не випадково: радість — акт не стільки фізіологічний як духовний, глибинний, усвідомлений!) До речі, українське слово РАДІТИ щоразу нагадує нам, що ми — ДІТИ РА, сонцепоклонники.

Правда, і в наші неосодомські часи є українці, стурбовані не лише гаманцями й геніталіями. Дехто ще ностальгійно співає: «Дай, Боже, радості, світлої радості!» І все ж у сучасному машинізованому і комп’ютеризованому світі «зникає здатність людей переживати ту радість, яка може бути здобута лише завдяки цілковитому напруженню усіх сил при подоланні перешкод» (Конрад Лоренц).

На дошках правдодатних Велесової Книги українець вирізьбив: І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо! Якщо не дбаємо про вічне, життя наше «неминуче розсипається в пісок миттєвостей».

Достойно жити і гідно вмирати треба вчитися у Шевченка. І молитися треба вчитися у Тараса Григоровича! У його «Кобзарі» читаємо:

Та по-молодечи Будеш Богу молитися,