Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Північна частина Подолу належала католицьким ченцям-домініканціям і називалася Біскупщиною[26]. Містяни, які мешкали в цій частині міста, перебували під владою католицького єпископа і платили йому податки. Але заповзятливі монахи посиленими темпами нахабно прихоплювали сусідні ділянки землі, що належали вже київському магістрату. Через це містяни відділилися від Біскупщини каналом, аби перешкодити безсоромним сусідам захоплювати нові земельні володіння вже в самому Подолі.
Відразу за Біскупщиною починалося урочище Оболонь, яке хоча й часто затоплювалося весняними водами, однак славилося чудовими луками, пасовищами та сіножатями й було предметом постійної боротьби за володіння між можновладцями — православними, католиками та уніатами. Така ж сумна доля бути яблуком розбрату спіткала і Труханів острів на Дніпрі, за право володіння яким постійно боровся міський магістрат в особі війта й Микольсько-Пустельний монастир.
Повернення в рідне місто викликало в Марка неабиякий душевний трепіт — скільки років він не був тут, скільки щасливих спогадів дитинства пов’язували його з цими церквами, заплутаним лабіринтом вулиць, багатолюдним натовпом містян і проїжджих купців, вуличним шумом і суєтою! Усе навколо було до болю знайоме, рідне й водночас здавалося Маркові новим — немов ці фортечні стіни, храми та будинки стали нижчі, ніж були в його дитинстві. Марко не міг уторопати, що насамперед змінився він сам. Адже поїхав із Києва майже дитиною, а тепер повернувся вже дорослим чоловіком.
Проїжджаючи багатолюдними вулицями, Тимофій із цікавістю крутився навсібіч. Він із задоволенням розглядав дерев’яні одноповерхові будиночки, строкату й різношерсту юрбу перехожих, прекрасні храми — усе це нагадувало йому щасливі, безтурботні роки юності, проведені у Львові. Але Львів був іншим — більш витонченим і гордим містом. А тут усе просте, рідне, по-домашньому затишне.
Будинок, у якому мешкала сім’я Воловодів, був невеликий, одноповерховий та дерев’яний, оточений маленьким садом. В’їхавши на подвір’я рідної домівки, Марко зліз із коня і схвильовано зупинився, не сміючи ступити далі, на ґанок. Загавкав собака — це був уже інший сторож господи, а не той кошлатий песик на прізвисько Реп’ях, з яким Марко грався в дитинстві. На гавкіт собаки на ґанок із різьбленими дерев’яними поручнями вийшла жінка.
Серце Марка завмерло — як мама змінилася за ці роки! У його пам’яті вона була стрункою, високою жінкою з розумними сірими очима, а тепер ненька мов стала меншою, нижчою, повнішою, лише очі не змінилися — як і в далекому дитинстві, вони сяяли ласкою та добротою, у них світилися та мудрість і любов, які здатне побачити і зрозуміти тільки любляче свою матір дитя.
Жінка окинула поглядом двох незнайомців, спочатку Тимофія, потім її погляд зупинився на ошатному й гордовитому на вигляд Маркові, що стояв трохи віддалік. Зіниці її очей розширилися, освітилися одночасно і здивуванням, і неочікуваною радістю, і любов’ю, вона сплеснула руками та кинулася йому на шию.
— Господи! Синочку! — вигукнула пані Воловод і, не пам’ятаючи себе від щастя, то обіймала сина, обсипаючи його поцілунками, то відпускала від себе подивитися — який же він став! Не було більше того пухленького Марка — перед нею стояв дорослий, симпатичний, широкоплечий чоловік із чорними вусами, такий високий, що їй довелося піднятися навшпиньки, щоб обійняти його.
Але тут Агафію грубо перервали. Маленького зросту старенька нетерпляче та зі злістю пхнула її в бік: «Та відійди ти!» — і відразу сама кинулася на шию Маркові так, що тому довелося низько нахилитись, щоб обійняти її. Це була сумнозвісна бабця Марка — пані Марина, або Марися, як називали її із самого дитинства й до смерті. За ці роки старенька істотно схудла, наче всохла, згорбилась, але однаково зберегла свій отруйний характер, який моментально проявився в тому, як безцеремонно вона відштовхнула доньку, щоби пригорнути улюбленого онука.
Агафія зніяковіла, в її очах промайнула образа, але тут Тимофій, який уважно спостерігав за цією ліричною сценою возз’єднання свого друга з жіночою частиною його сім’ї, швидко підійшов до неї й шанобливо вклонився.
— Дозволь мені відрекомендуватися тобі, пані. Моє ім’я — Тимофій Клесінський, я шляхтич Подільського воєводства й маю честь бути другом твоєму синові. Він люб’язно запросив мене погостювати в нього, доки житиме вдома, і я смію сподіватися, що моя персона не обтяжить і не завдасть тобі клопоту та невдоволення, моя пані.
Агафія
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 1», після закриття браузера.