Читати книгу - "Ганнуся"

— Тут, Костю, не до жартів, — з докором зауважила вона. — Тут не сміятися треба, а дуже й дуже добре подумати.

А мені вже й жартувати перехотілося. Бо зрозумів, що сьогодні мої жарти якісь не такі. Тож я підвівся і сказав їм:

— Ну що ж, думайте собі на здоров’я. А я, мабуть, піду бабусі трохи допоможу. Коли щось придумаєте — шукайте мене під вишнею чи в малиннику…

Чи далеко Далекий Схід?

— Я, Костю, все думаю: прилетіла мама на Далекий Схід чи ще ні, - призналася Ганнуся наступного ранку. Вона співчутливо дивилася на зарюмсану Наталочку, яка випадково переплутала бджолу з мухою. І зараз моя мама тримала на її щоці холодного п’ятака.

Навколо було незвично тихо. Від Наталоччиних зойків розбіглося все живе.

Високо над нами почулося гудіння реактивного літака.

Ганнуся перевела погляд на небо.

— Цікаво, Костю, що може бачити льотчик з такої висоти? — запитала вона.

— Багато що, — відказав я. — Ліси, річку…

— А Черкаси може?

— Мабуть, може.

— А Київ?

— Хіба що як добре придивиться.

— А Далекий Схід?

— Навряд. Далекий Схід, Ганнусю, лежить набагато далі.

— А як набагато?

— Ну… разів, мабуть, у сто.

— Ого, як далеко! — вихопилося у Ганнусі. Потім вона трішечки подумала і знову запитала: — Костю, а чому маму послали саме на Далекий Схід?

І я став пояснювати.

Далекий Схід, сказав я Ганнусі, для нас, українців, не такий вже й далекий. Колись, українцям жилося так важко, що вони виїздили в Америку, Австралію — власне, світ за очі. Тоді ж дехто подався і на російський Далекий Схід. Бо казали, що там є багато вільних земель. І є річка Амур. Майже така, як Дніпро, тільки ще довша. А ще там є безліч дуже корисних копалин, на яких можна добре розбагатіти і повернутися до України заможною людиною.

— То вони вже повернулися? — запитала Ганнуся.

— Не всі, — відказав я.

— А чому?

— Тому що в чужих краях не дуже розбагатієш, Ганнусю.

— А хіба вони про це не знали?

— В тому то й справа, Ганнусю, що людині завжди здається, ніби десь-інде краще, ніж вдома. От і їдуть, як їм здається, шукати щастя-долю. А повертатися назад теж не хочеться. Одним соромно, інші звикають до свого нового краю. Але батьківщина, Ганнусю, на те і батьківщина, що їй болить серце навіть за тими, хто покинув її. От і попросили твою маму поїхати туди і написати, як там живуть наші земляки, що їх турбує, що радує. І, може, їм потрібна якась допомога…

Замислилася Ганнуся. Згодом запитала:

— А ти не знаєш, Костю, які там місця — такі, як у нас, чи інакші?

— Зовсім інакші, - відказав я. — Там дуже суворі зими, непрохідна уссурійська тайга, тигри всілякі. Треба мати багато мужності, щоб поїхати туди.

— Ага, — підхопила Ганнуся, — тому туди й послали саме мою маму…

Вона пройшлася туди-сюди по доріжці, тоді зупинилася переді мною і запитала:

— Костю, а можна поглянути на ті краї? Хоча б на карті.

Але, на жаль, географічної карти у нас вдома не виявилося. Тож ми хутенько вмилися, переодяглися і подалися до школи.

А там канікули.

І все одно на шкільному подвір’ї зібралося чимало дітлахів. Найбільше їх було, звісно, на пришкільній дослідній ділянці. І поміж тих дітей ми побачили Миколку, нашого сусіду… Одні прополювали грядки, інші виносили на межу бур’ян. Дехто, відпрацювавши, вважав, що не гріх і відпочити. Такі галасливо ганяли м’яча на спортивному майданчику.

Та як тільки ми з Ганнусею увійшли на подвір’я, всі одразу полишили свої справи і оточили нас щільним кільцем. Бо хіба ж не цікаво дізнатися, кого це занесло до їхньої школи? Може, новачків? А коли так — то до якого класу вони ходитимуть?

Школярі показали нам, де знаходиться кабінет географії. Проте я й без їхньої допомоги розшукав би його. Адже ходив до цієї школи не тиждень і не місяць, а цілих десять років!

Ми зайшли до кабінету, і Ганнуся одразу попрямувала до географічної карти. Карта була величезна, займала майже всю стіну. На ній неважко розшукати навіть найменші села та річки, найнижчі гори і наймілкіші озера.

Взяв я до рук указку і почав показувати Ганнусі, а також всім, хто зайшов слідом за нами:

— Оце ось Київ, оце Черкаси. А отут-о зараз стоїмо ми з вами. А оце — озеро Байкал, найчистіше озеро світу… Оця синя нитка — то річка Амур. А ось це — Далекий Схід. Чули про такий?

Дехто кивнув головою. Дехто промовчав. Тому Ганнуся повторила те, що почула від мене.

— Далекий Схід — це не тільки річка Амур, котра така велика, що навіть більша від нашого Дніпра. Тут дуже суворі зими, уссурійська тайга, а в ній — всілякі тигри та ведмеді. Туди їдуть лише найвідважніші люди. Ті, які не бояться ні тигрів, ні морозів. І моя мама теж туди поїхала…

Ганнуся ще раз подивилася на карту, чомусь зітхнула і рушила з кабінету. Всі хлопчики та дівчатка шанобливо розступилися перед нею. Адже не в кожного маму послали у відрядження в такий далекий край!

Мама з шаблею

Тільки-но ми повернулися із школи, як Ганнуся пішла до своєї кімнати і заходилася виймати з сумки кольорові олівці та фарби. Згодом попрохала в мене великий аркуш паперу і почала малювати картину.

Вгорі, ліворуч, вона намалювала сонце і довгі промені від