Читати книгу - "Ганнуся"

нього. Під сонцем чорніли важкі грозові хмари. Назустріч хмарам зводилися гори з гострими вершинами. Підніжжя цих гір були вкриті густими чагарями та височенними деревами. Під деревами прогулювалися величезні ведмеді, а з чагарників шкірилися злющі тигри.

А ще на картині була річка Амур, і в ній плавали… ненажерливі крокодили…

Між горами в’юнилася червона стрічка залізниці, і по ній, попихкуючи кільцями диму, весело біг невеличкий паровозик з довгим ланцюжком вагонів. На даху переднього вагону сидів безмежно хоробрий чоловічок, звісивши ноги просто до крокодилячої пащеки. Чоловічок тримав у руках підзорну трубу. На боці у нього висіла довга шаблюка, з-за спини виглядав чи то автомат, чи то гармата.

— А це хто? — запитав я у Ганнусі і показав на хороброго чоловічка.

— Це моя мама, — пояснила Ганнуся, не відриваючись від малювання. — Невже ти її не впізнав?

— Тепер впізнав, — сказав я. — І маму твою впізнав, і тигрів, і особливо — морозостійких амурських крокодилів. Здається, що науці цей вид ще невідомий. І звідкіля вони там з’явилися?

— Ти і їх побачив?

Ганнуся з вдячністю подивилася на мене.

— Як ти гадаєш, Костю, — озвалася вона через хвилину, — мамі личитимуть вуса?

— Вуса? — здивувався я. — Навряд чи личитимуть. Вона тоді стане більше схожою на тата… А навіщо мамі вуса?

— Щоб її звірі боялися.

— Гм-мм… Тоді, звісно, малюй.

Намальовану картину Ганнуся пришпилила над своїм ліжком і довго милувалася своїм творінням.

Свіжі новини

У Миколки надзвичайно цікава хода. Коли він крокує поруч з Ганнусею чи іншими дітьми, цього не помічаєш. Та коли він іде сам, то кожному видно, що хода в нього не проста, а з якимось підстрибом. Він немовби тренується — як космонавти на Місяці (чи горобці в городі — це я так гадаю). За цю ходу я й прозвав Миколку Горобчиком.

Між іншим, Горобчик, як і личить всім порядним горобцям, знає про все на світі. А вже про те, що відбувається у Воронівці, краще, ніж він, не знає ніхто. Інколи я навіть думаю, що Миколці відомо не лише про те, що сталося вчора чи хвилину тому, а й те, що станеться завтра.

Ось і зараз, не встиг я ще й очі спросоння протерти, як чую — за вікном хтось підстрибує та підскакує. Ну, звісно, Миколка Горобчик! І як він тільки ухитряється при цьому не розлити молоко?

Пострибав-пострибав Миколка по стежині і зупинився біля мого вікна. З деякого часу він до Ганнусиного вікна не підходить. Побоюється будити її зранку… А мене, виявляється, можна.

Поставив Миколка глека з молоком на моє підвіконня і дивиться, прокинувся я чи ще сплю.

— Доброго тобі ранку, Горобчику, — кажу йому. — Ану признавайся, які новини приніс!

— Та-а… які там новини, — зітхає Коля. — Хіба що у сусідів куниця ось уже другу ніч підбирається до курчат. Наступної ночі знову прийде.

— Звідкіля ти знаєш, що прийде? — дивуюся я.

Подивився Горобчик на мене, мов десятикласник на першачка, і пояснив:

— Дуже просто. Куниця, вона така — ходитиме доти, доки її не впіймають або добре не налякають. Вона найбільше любить ласувати курчатками.

— Гаразд, — згодився я. — Нехай буде так. А ще які новини приніс?

І Миколка почав розповідати.

Виявляється, вночі запустили аж два супутники. Правда, цю новину я вже чув по радіо. А ще керівник їхнього третього «А» Віра Миколаївна поїхала до райцентру. Коля на власні очі бачив, як вона сідала в автобус… А сусідська корова, не ота, що руда, а ота, що чорна, побилася з їхньою Манькою.

— Небагато щось у тебе новин, — кажу я. — Заспав ти чи що? Миколка поглянув на мене трохи ображено.

— І нічого я не заспав. Ось у нас на городі з’явився колорадський жук. А на вашому його ще більше. Я вже був там, бачив…

— Ну Микольцю! — з докором кажу йому, — Ну Горобчику! З якого це часу ти почав зранку шастати по чужих городах? Мало тобі вечора, так?

Від такого звинувачення Миколка навіть заїкатися почав:

— Я? П-по чужих? І нічого я не шастав. Там вже Ганнуся була!

Колорадські жуки

Одразу після сніданку Ганнуся випросила у моєї мами три великі скляні банки і позвала мене з собою:

— Гайда ловити колорадських жуків!

— А навіщо тобі три банки? — запитав я, тому що знав: мамі зараз ніколи, а Наталочці ще не дозволяється господарювати на городі.

— Миколка нам допомагатиме, — відповіла Ганнуся. — Він уже визбирав своїх жуків і зараз вільний.

В наших картопляних краях немає страшнішого звіра, ніж колорадський жук. Якщо вже він заведеться на городі, то не залишить його доти, доки не знищить на картопляних кущах останнього листочка. Чи доки його самого не знищать.

Тільки мало хто знає, як це робити.

А Миколка знає аж три способи розправи з колорадським жуком. Можна, наприклад, завести фазанів: для них колорадські жуки — як для нас морозиво. Проте у нашій Воронівці фазани ніколи не водилися… Можна труїти цих шкідників всілякими хімікаліями, але від цього передовсім постраждають корисні черв’ячки та комахи. Тож Миколка запропонував найпростіший спосіб — збирати з картоплі жуків поодинці і скидати їх у скляні банки з гасом.

Вийшли ми, наче три богатирі, на город, розподілили рядки і заходилися виловлювати колорадських приблуд.

Найважче довелося мені. Бо з моїм зростом згинатися до землі не так то й просто.

А от Миколці зріст не заважає. Він розходився так, що приємно було на нього дивитися: уподовж рядків підстрибує, то одним, то іншим оком