Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

коли я бачу, як вона нахиляється до нього, серце виривається мені з грудей.

– Агов там! Два слова. – Містер Сміт підбігає до нас по бетонному подвір’ю. – Підете потім до лікарні?

– Ага, – каже Роуз, – звісно, а ви?

– Напевне, ні. Але тримай мене в курсі, Роуз, гаразд?

– Звісно, – Роуз усміхається.

– Річ у тім, що я забув, що до того, як усе сталося, місцеве радіо хотіло прийти і записати вашу репетицію для реклами концерту. А тепер мені треба поговорити із батьками Наомі, можливо, варто це відкласти.

– Ні. – Роуз кладе йому долоню на руку, ніби заспокоюючи. – Ні, ми щойно говорили з Аш, і вона сказала, що вони «за». Не треба відкладати.

– То ви дасте інтерв’ю? – питає він.

– Напевне, – кажу я.

Лео киває.

– Гаразд, добре, ідіть до класу. Якщо запізнитесь, валіть усе на мене, ага?

– Так, сер, – усміхається Роуз, схиливши голову набік. – А ви зваліть усе на мене, якщо спізнетесь, ага?

– І Роуз, не забудь підійти до мене пізніше, поговорити щодо хору, – кричить він, прямуючи через двір. Іскри флірту Роуз відстрибують від нього, як горошини від стіни, та Роуз і досі посміхається.

– Нащо ти це робиш? – питає Лео, коли ми заходимо всередину. – І хор?

– Їм потрібна крута солістка, очевидно, для якогось конкурсу. – Роуз мелодійно сміється, підходячи близько до Лео та опускаючи вії. – І взагалі, я не можу стримати своїх природних чарів, чоловіки просто не здатні встояти переді мною.

– А може, це ти не можеш перед ними встояти? – відрізає Лео, ступаючи від Роуз, і її тіло, позбавлене опори, зависає в повітрі. Він крокує на перекличку.

– Що це з ним сталося? – Роуз дивиться на мене, коли ми зупиняємося в коридорі.

Гамір і балаканина дітей, які заходять до класів, переходить у хряскіт дверей удалині й потім у тишу – певний знак того, що ми офіційно запізнилися.

«Це ти з ним сталася», – думаю я, але не промовляю вголос.

– Аарон повертається.

– Дідько, – насуплюється Роуз, скидаючи сумку з плеча з гуркотом, який відлунюється від стін. – Аарон мудак, а Лео готовий йому зад лизати.

– Я знаю, – пробігаю долонями по виголеній потилиці. – Я хвилююся за нього, але що ми можемо сказати? Що нам робити? Він молиться на цього Аарона.

– Все буде гаразд. – Роуз підбирає сумку з підлоги. – Більше ми нікого не втратимо. Не на моїй зміні.

Я посміхаюся їй, у своїй уяві маючи вигляд одного із тих мультяшних персонажів, у яких із очей бризкають сердечки.

– Що? – каже Роуз, схиляючи голову, коли ми йдемо до класу. – Що?

– Нічого.

Мені подобається те, як вона проживає кожен момент, до кінчиків пальців, як вона все перевіряє, як буквально всьому кидає виклик, щоп’ять хвилин завойовуючи трофеї.

– Ну гаразд, як хочеш, я не можу стирчати тут і чекати, поки ти збереш себе докупи. Пізніше, невдахо! – Вона простягає мені пальчик, ідучи геть коридором, і, майже дійшовши до кінця, горлає на все горло:

– Я люблю тебе, Редлі!

– Я знаю, – кажу я. Заходячи нарешті до класу, я посміхаюся від вуха до вуха.

7

Нахуй.

Мені здавалося, що, коли вона повернеться, я щось відчую. Радість, сум, принаймні щось. Натомість ми втрьох просто сидимо біля її ліжка, нічого не кажемо і відчуттів у нас… власне, жодних. Ми сидимо у вакуумі.

– Ви тут. – Джекі посміхнулася, побачивши нас, тож у нас є принаймні відчуття, що завдяки нам вона почувається краще. – Їй потрібно, щоби поряд були ровесники, а не тільки її насуплена стара мама, яка навіває на неї тугу. – Вона говорить так, ніби Ней сидить на ліжку, закочує очі й коментує все з властивим їй сарказмом. – Усе добре, Ней, люба, до тебе прийшли друзі, чуєш?

Вона притискає мою долоню до щоки, і я посміхаюся їй.

– Побудьте з нею, а я піду додому та приготую вам вечерю. Я буду рада, хоч якесь заняття. Поки ми вечерятимемо, Макс побуде тут, а потім ми знову поміняємося. Я більше не хочу, щоб вона була сама, розумієте. Вона була сама в тій воді, і от… – Її голос от-от зірветься.

– Усе гаразд, місіс Демір, – каже Лео, серйозно і поважно, кладучи руку їй на плече, захищаючи її своїм великим і широким тілом. – Ми тепер поряд, ось бачите? Ідіть, готуйте, ви готуєте найкраще у світі, тільки моїй мамі не кажіть, що я так вважаю.

Джекі киває та цілує його в щоку, потім уривчасто зітхає та цілує Ней у клаптик смаглявої шкіри на обличчі, який лишився неушкодженим.

– Побачимося, маленька, не стоми себе спілкуванням, – шепоче вона.

– Здається, вона має кращий вигляд, – каже Роуз, коли Джекі виходить. – Вам не здається, що вона має кращий вигляд? Не такий… холодний.

Колір її шкіри покращився – то була правда; якщо зосередитися на закритому оці й тому клаптикові навколо, вона мала такий вигляд, ніби просто дуже глибоко заснула. Якщо не дивитися більше нікуди.

– І що треба робити? Поділитися з нею новинами? – запитав Лео, запхавши руки глибоко до кишень. – Нам треба з нею говорити, чи як? Це якось дивно.

Він підходить до дверей і притуляється до них, так ніби насправді хотів би опинитися по інший бік.

– І що ми їй скажемо? – відрізає Роуз. – Що Парміндер і досі корова, а школа й досі грьобаний відстій?

На мить нам стає чути тільки шум машин і власне дихання.

– Музика, – кажу я, киваючи на телефон Роуз. – Відкрийте «Туніфай». Вона викладала свої плейлісти у відкритий доступ, давайте запустимо один із них.

– Так, музика – це хороша ідея. – Роуз возиться зі своїм телефоном, відкриваючи додаток, через який ми всі слухаємо свої улюблені пісні. – Пошукаю її плейлісти… вона завжди їх так тупо називала, ви пам’ятаєте хоч одну назву?

– «Жодних виправдань» групи «Сам 41», – кажу я. – Вона постійно слухала її перед літом. Її перший плейліст називався «Й НАХ М-дак».

Роуз шукає, і я чекаю, що зараз заграє музика, але натомість вона насуплюється та витріщається в телефон.

– Це дивно…

– Що?

– Відкрийте додатки в себе та пошукайте цей плейліст. Вона підписана НейСей01.

Я роблю, як вона каже, і бачу: під цією назвою випадає два плейлісти. Один створено Ней, у липні