Читати книгу - "Щоденник Фокса Міккі"

Я також умію носа дерти. От повезуть мене на собачу виставку, дістану золоту медаль, а ти лускай від заздрості в консьєржчинім барлогу.

Зовсім відзвичаївся від меблів. Тут буфет, там півбуфет, ліжка — ширші за пароплав, хоч би драбинки до них приставили… Яке паскудство! А вони ще хочуть внизу у мебляра стару шифоньєрку* купити. З червоного дерева. Та хоч буз­кового — гріш їй ціна.

Ах, як тісно в помешканні! Горизонт перед носом, ліс у трьох вазонах, перестрибнути можна. Кухарка сердита і все губи мазюкає. От візь­му і з’їм твою помаду, будеш з білими губами ходити!

На балконі коричневі листочки корчаться і шарудять. Горобець один до нас унадився прилітати. Я йому булочку накришив, а він довкола мого носа стрибає і клює. Вчора з нудьги ми з ним побалакали.

— Ти де живеш, пташко?

— А повсюди.

— Ну, як повсюди?.. Мама і тато в тебе є?

— Мама в іншому районі, а тато в Сен-Клу* полетів…

— Що ж ти сама робиш?

— Стрибаю. Над сквериком політаю, на гілочці посиджу. Ось ти у мене завівся, крихтами годуєш. Гарно!

— Не холодно тобі? Бо ж осінь…

— Дивак, та я ж уся на пуху. Чи-чирк! Горобці на розі чубляться… Еге-гей, стривайте! Я також почубитися хочу…

Фурх — і полетів. Боже мій, Боже мій, чому в мене немає крил?

* * *

Тремчу, тремчу, а користі мало. Центральне опалення вчора зашипіло, я тільки спинку погрів, а воно зупинилося. Проба була. Через два тижні його заведуть на всю зиму. А я що ж, два тижні маю дрижаки ловити?

Спати хочеться страшенно. Вдень сплю, увечері сплю, вночі… також сплю.

Зіна каже, що в мене сонна хвороба.

Мама каже, що в мене собача старість. Музична вчителька каже, що в мене чума… Гав! На одного собаку стільки болячок?!

А в мене просто туга.

Дуже мені потрібна ва­ша осінь і зима в помешканні з шифоньєрками!

І зошит мій закінчується. І писати нема про що…

У-у! Був би я ведмедем, пішов би до лісу, ліг у барліг, вимазав лапу медом і смоктав би її до самої весни…

Сьогодні на балкон потрапив шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло. Ох, Боже ти мій!

Поки не забув, треба записати вчорашній сон: наче всі ми, я і решта сімейства, їдемо на південь, в Канн. Бог із ним, із зимовим Пари­­жем! І наче Зіна з мамою пішли в закусочний ва­гон сні­дати… Тато заснув (він завжди в потязі спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли зі со­­бою? А із саквояжа начебто хтось огидним ко­­тячим голосом нявкнув: «Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»

І я розлютився, саквояж зубами схопив і… про­кинувся.

* * *

Гортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!

Потрапила би моя книжка до лапок якоїсь дів­чинки в зеленій суконочці… Сіла би вона біля каміна з моєю книгою, читала би, гортала і посміхалася. І в кожному домі, де лишень є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали би моє ім’я: Міккі!

Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе — о! — я і через підлогу чую…

До побачення, зошите, до побачення, літо, до побачення, діти — хлопчики і дівчатка, тати і ма­ми, дідусі і бабусі…

Хотів заплакати, а замість то­го чхнув.

Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову ме­не блоха вкусила!.. Такої зворушливої миті…

Кровопивця собача!

Друг усіх дітей,

скромний і сонний фокс Міккі

1924-1927

Про автора

Саша Чорний — це насправді псевдонім Олександра Михайловича Глікберга, російського поета, прозаїка, перекладача, що народився в єврейській родині міста Одеса 1 жовтня 1880 року. Його змалечку називали Сашою Чорним, адже одного з його рідних братів також звали Олек­сандром. Отож хлопців розрізняли за кольором во­лосся: один Сашко був брюнетом, інший — блон­дином.

Раннє дитинство він провів у містечку Біла Церква. Сім’я була багатодітною, дітьми ніхто не опікувався: ні батько, котрий був провізором, тобто займався аптеч­ною справою і дуже рідко бував удома, ні мати, котра ма­ла не­врівноважений істеричний характер. Отож Сашко почувався покинутим, вчився абияк і його не раз відрахо­вували зі школи за