Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Я одразу надіслав подрузі цю молитву з коментарем, що от тобі поміч. Бо що іще? Її відповідь була фатальною. Навіть молитися було вже пізно. Подружжя розійшлося. Але чого ж ми з самого початку про це не подумали? Адже навряд конче потрібно спеціальної молитви. Однак подруга засумнівалася: «Молитва не завжди допомагає». Хоч Iоан Золотоустий наголошував, що молитва згасила вогняну піч, загородила пащі левів, відкрила рай, вiдiмкнула засуви неба, неплідну зробила плідною і виправдала митаря…

Подруга вважає, що до Бога краще звертатись простіше. «Так принаймні щиріше виходить». І справді, по-всякому можна, і по-всякому може бути щиро. Але вона каже, що весь час щось просити — це егоїзм, і має відчуття, що Бог уже стомився від нас. Та молитва і є для того, щоб молитися. Ми знаємо Бога тому, що маємо на Нього зважати і можемо до Нього звертатися. Чи можуть батьки втомитися від своїх дітей? Можуть. Але вони все одно залишаться батьками і любитимуть своїх дітей. А навіть якби відмовилися своїм дітям у чомусь помагати, то це лише через людську слабкість, якої в Бога не може бути.

Так, людей багато, і всі чогось хочуть. Але, гадаю, «система» розрахована на велику кількість «клієнтів» і зможе опрацювати всі прохання. Невже можна сумніватися і припускати, що можуть статися збої? Бо якщо ти — один з мільярдів — маєш досить розуму, щоб задуматися про те, чи Бог зможе всіх почути, то невже Бог, який створив ці мільярди умів, не передбачив можливості опрацювати їхні звернення?

Ці теми складні, важкі, бо коли говоримо про них, то розуміємо свою гріховність, а гріхів же треба уникати. І це непросто. Тому легше не згадувати і не казати, що ось я бачу цей гріх і його треба позбутися. Легше оминути. На секунду заплющити очі і далі жити легко.

Невже гріх бути щасливим? Але, може, найбільше в щасті — могти зносити нещастя. Щастя — це коли ти усміхаєшся, радієш, коли робиш те, що дає тобі втіху, а не страждання. Якщо Бог — це любов, то Він не хоче, аби ми страждали і змушували себе робити «абсурдні» речі, суті яких навіть не розуміємо, але так треба. Водночас, Бог також хоче, щоб ми ще й любили тих, через кого таки страждаємо. Ми через себе страждаємо. До чого тут інші? Коли ти щасливий, то ти любиш увесь світ. Та чи любиш, коли нещасний?

Коли я вже ніби дописав цю колонку, то перепитав у подруги, чи можна використовувати її міркування. Вона люб’язно дозволила. Усе ж подруга. А потім додала: «А знаєш, у тієї пари вже все добре».

Ще на початку літа, або й у кінці весни, обіцяв подрузі написати не лише листа, а й про листування. Але, видно, не листяний то був час. Себто листя було, але воно ще росло, листи перебували в процесі написання. І лише зараз, коли воно опадає з дерев, текстові повідомлення і тексти про них готові оприсутнюватися. Тоді була пора говоріння, руху, веселощів. Зараз настає час рівноваги, успокоєння і… писання листів.

Саме так було вчора ввечері. Хоч не відзначаюсь надмірною комунікабельністю, а, швидше, — навпаки. Волію бути мовчки. А якщо говорити, то те, що конче необхідно. Це можуть бути якісь технічні речі, робота на радіо, всілякі презентації. А так, щоб брати і виповідати внутрішні переживання, то зовсім не випадає. Можливо, якраз для цього листи. Хоч листів теж пишу небагато. Порівняно мало розмовляю по телефону, дуже рідко пишу текстові повідомлення. Але вчора ввечері відклав усяке літературне писання і взявся телефонувати, відписувати і писати. Справді, гарно бути уважним. Хоч нечасто це вдається.

Або як зараз: пишу цей текст, а тут друзі в соцмережах надсилають мені повідомлення і чекають на швидку відповідь, показують свої вірші і чекають на реакцію… Хороші вірші. Повертаюся сюди і згадую: про що я? Про уважність і про листи.

А ось пише людина, з якою особисто не знайомий. Теж вірші показує. Гарні. Але щоб зробити такий висновок, треба їх прочитати і відволіктися від письма. Ну й дарма. Людині приємно. В цьому випадку краще читати, ніж писати. Бо чи комусь буде так само приємно від цього мого тексту, як від схвального відгуку, — не знаю.

Вже не знаю тих часів, коли листування було найдоступнішим і найоперативнішим способом спілкування між людьми, які далеко одне від одного. Однак час від часу навіть паперові листи надходять. Найчастіше, це друзі надсилають книжки. Та завжди приємно, коли ще вкладена листівка з якимось текстом. Хоч найчастіше не знаю, що на то відповісти, але таки гарно має бути просити: «Напиши мені листа».

На початку літа, або й у кінці весни, я сидів раннього ранку на ґанку перед тим, як піти на роботу, і думав, що скоро буду, як вони, он ті перехожі. Ще якихось півгодини, і крокуватиму до праці. Так само, як он той чоловік, позіхатиму. Точно так, як он та голінаста панна, дивитимуся на екран телефону, щоб підтвердити своє невстигання. Але в той момент — ще ні. Сидів на ґанку, навіть посьорбуючи каву і навіть із цукром.

«Ви, що поспішаєте, будьте обережними, дивіться під ноги… Я скоро вас наздоганятиму», — думалося, коли писав подрузі листа. Якось перед тим я вже написав їй одного листа, а тоді захотів написати знову, хай якою непотрібною виглядала затія. Адже десь невдовзі вона мала приїхати до Франківська і ми змогли б говорити наживо. Врешті-решт, міг просто набрати її номер і сказати щось. Але нічого важливого не мав на думці, тому якось дивно було б просто привітатися. Спитати, як справи? О, так. Звісно! Добре. Ми ж і по телефону спілкувалися, може, якийсь один раз. Дзвінок був би ще недоречнішим за листа.

Вона дуже любить читати чужі листування. Всяких письменників, ще когось письменного. Любить відвертість? Зможе про це написати у своїй відповіді. Бо, справді, письменник у листуванні може бути набагато відвертішим, ніж