Читати книгу - "Полон"

здавалося, що він більше турбується не про неї, а про свій бізнес. І тоді вона ображалася, і для своїх сліз замість його міцного плеча вибирала ванну. Зачинившись у ній, вона сиділа під душем і ридала. Її серце розривали на частки історії про покинутих собак і немічних старих, в чий будинок потрапив снаряд при артобстрілі, які рясно заполонили увесь інфопростір її життя. Вона оплакувала кожного солдата й шаленіла від усвідомлення своєї бездіяльності. Її дратував його спокій, що межував з байдужістю. Навіщо він купує всі ці продукти в холодильнику, ці речі в шафі і квіти у вазі, якщо там кожну хвилину гинуть люди? А він продовжував ходити в офіс, продовжував працювати та зберігати спокій.

Потім у неї пропав апетит. Вона не могла їсти, коли там голодують і страждають від відсутності медичної допомоги. Він довго вмовляв її сходити до лікаря, аж доки вона якось не знепритомніла від недоїдання. Швидка відвезла її в лікарню. Саме в лікарню, де лікувалися поранені з передової.

Він прийшов до неї, але замість пожаліти, почав повчати дурне дівчисько, як батько:

— Зрозумій, невід’ємна здатність інформаційного простору — нав’язування абсолютно хибної думки. І це змушує людей на повному серйозі обговорювати абсурдні речі та дріб’язкові цінності.

— Як? Як ти можеш називати смерть, зраду на найвищому рівні чи долі нещасних людей абсурдом? Чи то ти хворий, а не я в лікарні?

— Заспокойся, у тебе стрес. Ти надто чутлива до всіх цих подій. Я не стаю осторонь, але зрозумій, такі речі не можна вирішувати лише емоціями. А для того, аби їх вирішити і насправді комусь допомогти, — треба мати холодну голову.

— Твоя байдужість мене лякає.

— Це не байдужість. Це здоровий глузд.

— Я не хочу більше з тобою говорити. Я людина дії, ти — людина, що любить диван і гроші. Здається, я помилилась у виборі, і нам варто припинити стосунки.

Після цих слів він мовчки пішов геть, а вона всю ніч проплакала в подушку.

Три дні інтенсивної терапії надали їй сил та впевненості, і вона рішуче заявила, що їде з волонтерами на фронт, допомагати біженцям. Тоді він написав заяву за власним бажанням і звільнився з роботи. Прийшов додому і сказав, що не відпустить кохану дівчину одну туди, де стріляють. Вона оцінила широту жесту: кинути все заради неї. У той момент вона зрозуміла, що не дарма пов’язала своє життя з цим хлопцем, а він справді її кохає, дорожить їхніми стосунками. Наступні кілька днів вона годинами сиділа в мережі в пошуках товарів для задоволення потреб біженців, спілкувалася на форумах з такими ж волонтерами, як вона сама. І що більше вона дізнавалася про ситуацію на фронті, то більше росло її переконання — зволікати не можна ні хвилини. Вона має бути там, де може допомогти полегшити страждання й біль ні в чому не винних людей.

Поїздку в зону бойових дій довго не планували. Просто вона кинула заклик в соціальній мережі й до їхньої групи порятунку долучилися ще троє волонтерів — колишній будівельник, колишній афганець і студент-медик. Хлопці були відчайдушні, налаштовані вкрай рішуче, і їй це подобалося. Їхати вирішили в одне з невеликих містечок на лінії розмежування. Закупили медикаменти за переліком найнеобхіднішого, солодощів для діток, теплих речей — скільки влізло в багажник — і погнали.

Колишній будівельник сів попереду. Він вважав цю частину країни своєю малою батьківщиною і зголосився бути штурманом. Хлопець сів за кермо, медик, афганець і Дівчина цілком комфортно розмістилися на задніх сидіннях просторого позашляховика.

Перший блокпост вони проїхали без особливих труднощів. На другому блокпосту їх спробували розвернути, мовляв, небезпечно, стріляють і немає гарантій безпеки. Проте Дівчина була настільки впевненою у своїй місії, а Хлопець так переконливо поділився блоком сигарет, що їм повернули документи і пропустили.

Що було далі — вона пам’ятала, наче крізь туман. Фрагменти розмов у машині, суперечка з афганцем і мовчазна згода Хлопця з її позицією. А сперечалися вони про мир і причини конфліктів. Вона вважала, що краще завжди домовлятися, що не можна всі питання вирішувати силою.

— Ви, військові, весь час прагнете до вбивства. І вам байдужі наслідки вашої війни. А як же діти? Як же жінки, які залишилися на лінії вогню? Невже потрібно штурмувати місто, не рахуючись з жертвами простих людей?

— Це війна, у неї свої закони.

— Я впевнена, що завжди можна сісти за стіл переговорів, якось спробувати вирішити все мирним шляхом.

— Запам’ятай, доню, найхибніший шлях у будь-якому протистоянні — умиротворення агресора. Це не тільки не допомагає, а ще й провокує ворога на більшу агресію. Бо він це сприймає як слабкість.

Сама ця фраза врізалася їй у пам’ять, і подальшу розмову вона забула. Тому що побачене нею навкруги перекрило за масштабом будь-які слова. Її серце аж розривалося від болю, жалю та осмисленням неможливості допомогти всім та одразу.

Вони приїхали на місце, віддали гуманітарку. Будівельник зостався лагодити електрику, афганець пішов збирати людей, медик кинувся по хатах з інвалідами. Вони з Хлопцем забрали трьох людей, які чекали з речами. Відвезли їх на нейтральну територію та швидко повернулися в місто.

Вона сиділа поруч з Хлопцем і дивилася в карту. Вулиця Леніна — центральна вулиця з кумедними табличками на будинках. Покинуте місто, вороже й небезпечне.

Потім почалося суцільне жахіття. Машину підкинуло. Хлопець щось кричав, намагався затулити її від скла, що летіло в обличчя. А згодом вона почула їхні голоси та відчула в повітрі ядучий запах диму. То догорала на узбіччі їхня машина. Їй на голову наділи мішок і кинули зв’язану на підлогу мікроавтобуса. Поруч з нею