Читати книгу - "Крути 1918"

почуття неабияк лестили дівчині. Певно, що бути його дружиною і справді чудово, але…

«Проте я не хочу бути нічиєю дружиною! Я хочу просто жити, радіти життю, теревенити з подругами, піклуватися про матінку, ходити в синематограф і театр. Я хочу гуляти по весняному парку і зимових узліссях, радіти подарункам і квітам. Але, на жаль, бути дружиною не хочу».

— Олександре, чути ваші слова приємно.

Огрядний Біленький легко й нечутно поставив на столик дві паруючі чашки кави. Запаморочливий аромат ненадовго перервав розмову.

— Люба Софійко, то ви…

Договорити він не встиг — за стійкою пролунав гуркіт, так зазвичай падає на кам’яному підлогу скляна банка з печивом. Потім упала ще одна, і ще.

— Що відбувається?! — Софія підскочила до стійки й зазирнула за неї.

На підлозі сидів пан Біленький, навколо якого громадилися уламки того, що раніше було банками з прянощами та іншими дрібничками, що їх повинна мати кожна поважана кондитерська. Праворуч сиротливим коричневим напівмісяцем диміла розлита кава — певно, хазяїн кондитерської зварив і собі чашку.

— Ну от… А глік аф дир…6 Усе! А дейгех хоб іх!7 Закриваюся!

Олекса допоміг Біленькому звестись на ноги. Незабаром кава була випита, дуже смачні тістечка — як виявилось, останні — з’їдені, і Софія та її супутник покинули кондитерську.

Олекса досадував на себе, що не наважився знову заговорити про такий важливий для себе предмет. Йому здавалося, ніби крихітна коробочка з милою обручкою, куплена ще торік у дбайливого ювеліра Швайковника, розжарилась і пропікає йому душу. Його тішила лише надія, що матінка Софії цілковито на його боці, а отже, він іще матиме можливість серйозно поговорити з дівчиною про майбутнє.

Мовчала і Софія. Вона нарешті розібралася в собі. Справа, виявляється, була не в тому, що її покликали заміж, а вона того зовсім не хоче. Річ у тім, що її покликав заміж не той Савицький. Тепер у дівчини вистачило сил зізнатися собі, що якби замість Олекси навпроти неї за столиком сидів Андрій, вона б давно перебила його своїм рішучим заповітним «так».

5

А брох (ідиш) — чорт забирай.

6

А глік аф дир (ідиш, саркастичне) — оце так пощастило.

7

А дейгех хоб іх (ідиш) — начхати.

Розділ 7. Війна з червоними

У квартирі генерала Савицького було затишно. У теплій вітальні за накритим столом нарешті зустрілися обидва брати. Генерал задоволено поглядав то на одного, то на другого. Олекса, що сидів підкреслено прямо, час від часу поправляв рукав форменого мундира — попри все рана йому дошкуляла.

Генерал Савицький поглядав не лише на синів, а й на частування. На жаль, часи, коли можна було накрити багатий і щедрий стіл, минули. І генералові хотілося одного — щоб вони настали знову. Щоб за столом збиралися не тільки найближчі люди, щоб гостинний будинок Савицьких міг, як і до війни, давати звані обіди й улаштовувати журфікси щочетверга.

«Ну чому обов’язково четвер? — раптом подумав генерал. — Вівторок теж непоганий день. Та хоч щодня! Аби цей час настав».

Андрій теж згадував минуле — звичайно, не пишні звані обіди, якими славився будинок, а той чудовий вечір, коли вони з Олексою проводжали Софію додому після цілого дня, проведеного в парку. Ще ніколи дівчина не видавалася йому такою гарною, ще ніколи від кожного її слова не калатало так його серце. Хоч як Андрій умовляв себе, що Софія — наречена Олекси, та марно.

А втім, хіба вона справді братова наречена? Заручин ніхто не оголошував, та й сама дівчина, як здавалося Андрію, намагалася ставитись однаково і до нього, і до його брата. Проте…

«Не час зараз навіть думати про це, — зупинив себе Андрій. — Дасть Бог, усе налагодиться, ось тоді й про почуття поговоримо. А зараз у двері війна стукає».

— Про що замислився, сину? — почув Андрій голос генерала.

— Про війну, тату… Ні про що інше не можу думати зараз…

— Усе так, сину. Однак, гадаю, це не завадить нам повечеряти. Та й давні традиції згадати.

— Традиції — річ непогана, — голос Олекси звучав тихіше, ніж зазвичай. — Але…

— Ось і спробуємо, хоч ненадовго, забути про сьогодення в ім’я днів минулих. Візьми, синку, качка дуже смачна.

Олекса слухняно підставив тарілку, але страву куштувати не поспішав.

— Нарешті ми повертаємось до наших козацьких традицій! — Генерал поклав шматок качки й собі на тарілку та із задоволенням відкинувся на стільці з високою спинкою. — Що любили козаки? Потапці, капусняк, щербу, куліш. І… гуску. Як думаєш, Андрію, чим козаки птаху начиняли?

Андрій підставив тарілку й замислено поглянув на шматок, мовби той міг підказати відповідь.

— Гречкою?

Генерал розреготався і з тріумфом вигукнув:

— Вишнями! А пили при цьому не вино — це для старши´­ни, а прості козацькі напої — узвар чи збитень.

— А спотикач? — До розмови приєднався Набока, сьогоднішній гість сім’ї.

— І спотикач, звісно! — Генерал з апетитом накинувся на їжу. Разом з ним узялася за виделки й решта.

— Батьку, але ж традиції треба відновлювати не тільки за столом, — озвався Олекса.

Рухатися йому було не дуже зручно, їсти геть не хотілося, але сімейна вечеря була такою ж традицією, як і багато інших родинних ритуалів.

Генерал підніс повну чарку до рота, однак слова сина змусили його замислитися. Рука з чаркою так і зависла в повітрі.

— Згоден, сину, не тільки… — Нарешті горілка була випита. — Козака виховували на грубій їжі, щоб не страждав зайвий раз у походах. Але ж від смаку страви залежить настрій. Набока, коли голодний чи з’їсть щось не те, страшніший від чорта.

Набока, що із задоволенням шматував соковиту птаху, усміхнувся у відповідь:

— Пане генерале, я злий тільки коли пообідати не встигаю, а так я людина дуже мирна, ви ж знаєте.

Чоловіки за столом розсміялися. Щоправда, сміх цей був не дуже веселим.

— До булави треба голови, хлопці. Наше завдання втримати Київ.

— Втримати? Батьку, невже знову війна? Знову?

— На жаль, сину, не знову. Вона триває. Тільки тепер уже ми воюємо на нашій землі й за власну свободу.

— З ким, батьку?

— Сі віспакем пара беллум — якщо хочете миру, готуйтеся до війни! Думаю, треба цілу лекцію прочитати, щоб відповісти на твоє питання.

— То прочитай. Мені, як людині мирній, багато чого сьогодні незрозуміло.

— Ну гаразд, нехай буде по-твоєму. Качки ще багато, а як я щось пропущу, то Набока підкаже.

— Коли знатиму що.

Генерал глянув на співрозмовника.

— Гадаю, друже, ти знаєш не менше від мене. Спробуймо нашому штатському шпакові пояснити, що довкола діється.

Усе почалося, звісно, не в жовтні, а набагато раніше, після приходу до влади більшовиків. Вони швидко виявили намір примусити Україну до «революційно-пролетарської єдності». Центральна Рада не бажала спільно з ними брати участь у боротьбі проти козачого Дону — і це спричинило серед прихильників радянської влади хвилю звинувачень у «контрреволюційності» на адресу уряду УНР. В Україні більшовицька партія переважно складається з росіян, тому більшість її членів вороже ставляться власне до ідеї відновлення української державності. І хоча в середині листопада минулого року більшовицький уряд у Петрограді — та сама Рада народних комісарів — урочисто визнав право народів колишньої імперії на національне самовизначення, конфлікт Раднаркому з Центральною Радою був неминучим. Так, Набоко?

— Так-так, ще в листопаді сімнадцятого більшовики