Читати книгу - "Риб’яча кров"

узгір’я світлом, до нас діставався лише вузький промінь, він підсвічував шари пилу на парапеті й під металевою скринькою.

— Ви його читали? — знову запитала пані Прохазкова.

— Так. І це було неприємне читання, Прохазкова, скажу я вам. Вилучення землі на території району через водний простір у Гнєвковіце, так було там написано. Майже вісімнадцять гектарів піде під воду, — він дивився, як ми відреагуємо.

— Ще невідомо, де саме буде вода, — сказала я, — ще ніхто нічого не знає.

Я згадала татове, що це був уже третій лист. Шваб насолоджувався ковбасою, із хліва дзеленчали ланцюги й було чути, як сотня корів тупцює на місці й хрумкає корм із жолобів.

— Вам має бути однаковісінько, Швабале, — сказала пані Прохазкова, — ви прийшлий, спакуєте собі речі й підете знову кудись в інше місце, де вам дадуть житло й роботу. Але в нас тут будинки, садки, земельні ділянки…

— Я, звісно, прийшлий, як ви кажете, але схоже на те, що я тут залишуся, а пакуватися будете ви. До нашого барака вода не підступить, ми високо.

Вона більше нічого не сказала, тільки мовчки ковтала їжу.

— Як каже Гана, ми поки не знаємо, куди підніметься вода. Але зрозуміло, що хати понад водою приречені. Це ви, Прохазкова, так само, як і ви, — Шваб показав на мене, — і вже навіть не говоримо про вашого Венцу, той зовсім біля води. Дім Конопків вище, вони, можливо, і залишаться.

Ми обидві сиділи вражені поряд зі Швабом, який триндів і триндів, жуючи при цьому ковбасу.

— Ось ви тут позіхаєте, Прохазкова, і гадаєте, що тільки вам важко? Моя дружина на інвалідній пенсії, і мені теж нічого не дається задарма…

Ми лише перезирнулися. Інвалідна пенсія дружини — улюблена тема Шваба. Ми хутко піднялися, обидві відразу, як за командою, і вийшли з тієї маленької кімнатки, сповненої його потужного голосу. Нам іще треба було зробити підстилки, під дашком лишилося ще декілька пакунків соломи, ми принесли їх у прохід коров’ячого хліва. Пані Прохазкова дістала старий подертий кухонний ніж і різала ликові мотузки.

— Швабале, потрібно привезти пакунки зі складу, — загукала вона Швабові, який приєднував до трактора вантажівку, повну гною.

— Гано, підеш зі мною по солому? — Він випростався від підвіски трактора, дивився на мене, і його вусата либа розтягнулася від вуха до вуха. — Я тобі там щось покажу!

— Охолонь! — загукала я до нього, і ми почали стелити, кожна під своїм рядом корів.

Вона знову закінчила раніше від мене і з вилами в руках попрямувала моїм рядом мені назустріч.

— Дякую, — сказала я, коли ми зустрілися, а корови вже лягали на жовту збиту солому, щоб спокійно жувати.

— Ну за що тут дякувати, за кілька жмутків соломи, — відповіла вона, — передавай вітання мамі і йди вже, я все дороблю.

— Дякую вам.

— Ей, Гано, — вона підійшла до мене ближче, — я не хотіла перед Швабом, ти ж знаєш, який він…

— Що трапилося?

— Кажуть, у Конопків учора була швидка. Зденєк нічого не казав?

— Я нічого не знаю, учора ми не бачилися.

Сповнена усіляких страхів, я сіла на велосипед і від площі поїхала не вниз, до річки, а далі по дорозі на кінець села. Праворуч уже було видно дядьків сад і стріху його хати, але я зупинилася раніше, біля хати на схилі. Я обіперла велосипед на ворота, обійшла дім і ззаду постукала у вікно. Почекала в садку біля паркану. Зденєк вийшов через задні двері у своєму святковому одязі, усміхнувся до мене, і відразу стало краще, страх із черева кудись подівся. Мені подобався цей погляд, коли він ішов до мене по траві, і коли був біля паркану, я обхопила його руками за шию й заховалася в його обличчі, його красивих віях і бровах. Я поцілувала його в губи, ми торкалися одне одного всім тілом, і я відчувала, як у мене вливається його спокійна енергія, мене втішав повільний ритм його дихання.

— Мама знову в лікарні?

Він кивнув і повернувся до будинку. Тато вийшов із дверей, я привіталася. Він тримав у руці відро і йшов до колонки.

— Ходімо, — сказав тихо Зденєк, — я хочу піти хоча б на хвильку.

Ми вийшли на задвірки й пішли до лісу, вітер був ще дуже холодний. Я повернулася і якусь мить постояла, село лежало під нами, і вода в річці неначе теж зупинилася. Зденєк ледь-ледь потягнув мене за руку, ми пішли далі вгору узгір’ям до зеленої стіни смерек.

— Її знову забрали у нервове?

— Спочатку в травматичне.

— Що сталося?