Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

все вело до одного — гроші, гроші, гроші. Де заробити? Де добути? Як зберегти і примножити? На що витратити? Тупі зажерливі створіння.

Він був єдиний вільний серед них. І не було над ним нікого, крім хіба що Бога... Але він не вірив у їхнього Бога. В нього був особистий Бог. Бог — великий, усевладний, могутній. Бог, що любить сильних, а слабких карає їхніми руками.

Ніби з іншої планети, визирав чоловік з вікна свого авто і дивився на цей хрещатицький натовп, який у другій половині дня ставав справжньою рікою, слизькою і збудженою. Натовп не мав обличчя і викликав лише відразу. Натовп хотілося ухопити за руку, повести кудись до прірви, а потім дивитися, як ця людська ріка, спрямована тобою, зірвавшись із кручі, летить у безодню. А ще цей натовп хотілося нищити. Вогнем, ногами, палицею, як колись у дитинстві знищували мурашок тисячами — тупих зажерливих комах із міцними щелепами, що тільки й знали, як тягти усіляке падло до себе у мурашник.

Наче веселі біляві боги, що втекли з нудних занять, з'являлися інтернатівські дітлахи в небесах над мурашниками і капотіли з-над хмар запаленою пластмасою, яка, мов Божа кара, вогняними блискавками спадала на розрите помешкання бурих хижуватих комах, котрі згораючи у небесному вогні, смерділи довкруг своєю кислотою. Інколи боги обирали серед мурашок «народного героя». Вони клали його на консервну банку трохи обіч мурашника, відривали потроху лапки, пекли сірниковим вогнем, розривали щелепи, протикали голками від піонерських значків його м'яке черевце. «Народний герой», як справжні герой, помирав у страшних муках. Після смерті боги влаштовували герою почесне поховання і зводили на його могилі «курган пам'яті», до якого нікому з мурашок не було діла. Всі рятували власне життя і розбігалися навсібіч. Метушилися, рятуючи ненароджених своїх дітей, але дарма. Кара у вигляді небесного вогню поверталася, і тугий гумовий кед знову встромлявся у розбурхане тіло мурашника. Наостанок увесь мурашник заливали ацетоном і підпалювали. Потужне полум'я здіймалося в небо. Жовкло листя, і осипалася глиця, щось було солодке у тому нищівному вогні. Діти були богами для мурашок...

У лоні «Мерседеса» було темно, тепло і затишно. Чоловік їхав Хрещатиком, дивився крізь тоновані шибки на людську ріку і згадував, що тупість комах доводила його тоді до божевілля, як зрештою тепер цей хрещатицький натовп. Хлопчакові хотілося, щоб комахи повстали проти несправедливості й перетнули межу дозволеного. Кинулися на Бога, розірвали його своїми міцними щелепами, знищили, розтягли на шматки. Хлопчакові хотілося, щоб вони бодай обурилися чи виявили якийсь непослух, але дарма — мурашки гинули тисячами, сіпаючи жвалами у безмовній муці й викочуючи повні страху очі.

Смерть і надалі супроводжувала хлопчака у його земному житті. Вмирали та гинули друзі. Колишні «мурашині боги» з часом почали воювати між собою і так само весело винищували один одного.

Не раз, ба й не два бачив чоловік мертвих людей. Не просто мертвих — убитих. Смерть не полишала «мурашиного бога», показуючи різні свої обличчя. Деяких катували перед смертю, у деяких просто стріляли. Пістолетна куля, випущена з невеликої відстані, лишає в тілі велику дірку, майже таку, як показують у кіно. Черга з автомата прошиває людину гостро і тонко, не лишаючи навіть слідів. Від куль зі зміщеним центром ваги на тілі зостаються маленькі цяточки, немов просто вкололи цвяхом. Навіть кров інколи не встигає виступити. Дивне, незбагненне, звабливе і магічне дійство перетворення Бога на кусень безживного м'яса, пороху. Чоловіка завжди вабила ця таїна. Він любив вигляд смерті.

Але її безживне тіло, що лишилося лежати десь там, на холодній паркетній підлозі... Чоловік не вірив у це. Не міг збагнути. Все сталося так швидко.

Було лише три зустрічі. Лише три.

Зустріч перша

Перший раз це сталося в нічному клубі «Голівуд», що у куренівському парку, куди він із друзями прийшов на запрошення господаря — поважного сивого вірменина, який забронював їм одну VIP-ложу з добрим оглядом залу і сцени.

— Тільки у нас сьогодні один музичний канал святкує свій день народження, — запопадливо попередив хазяїн. — Але казино відкрито усю ніч, ресторан для вас працюватиме скільки скажете, а ще попереду виступ самої Примадонни... Так що, гарної ночі...

А й справді, спершу на сцені крутила стегнами молода голосиста співачка... Корак, Морак, Лорак... Щось таке... Її прізвища він не запам'ятав. Потім концерт обірвався, дали світло, і на сцену виліз якийсь товстий, жирний лох у двобортному піджаку з розхристаним комірцем на сорочці. Обличчя у нього було червоне, а очі — наче мариновані маслюки. Лох видрав з рук ведучого мікрофон і щосили у нього заволав:

— У-у-у-у, я вас усіх люблю!

— Що це за мудило? — спитав чоловік у друзів.

— Генеральний продюсер музичного каналу.

Тим часом «мудило» почало виголошувати спіч:

— Дорогі гості і друзі нашого каналу, сьогодні ми святкуємо своє п'ятиріччя. Я можу вам сказати, що ми — люди культури — робимо велику справу... Танюхо, слухай, я ж це для тебе кажу!

І «мудріло», змахнувши рукою у бік столика, за яким бешкетувала популярна російська співачка Тетяна Буланова, колишня киянка, закликав її до порядку. Співачка послала його голосно на хуй і продовжувала комусь голосно доводити:

— А я кажу, що Київ, блядь, то повна провінція! Москва пішла вперед на двадцять років!

Розхристаний безнадійно махнув на неї рукою і, бовкнувши у мікрофон: «Расія гуляє», продовжив:

— У